Вітаю Вас Гість!
Середа, 18.09.2019, 11:07
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Пошук на сайті

Посилання



Слово Митрополита

Стефан, митрополит Киевський та всій України

По гарячих слідах 3 ...

Головна » Статті, публікації  
Історик Лев Регельсон про виборність посади Митрополита: "Це рішення є фундаментальним"
Собор АПЦ прийняв рішення визначити статуси Предстоятеля і Митрополитів АПЦ як виборні адміністративні посади. Ми попросили роз’яснити незвичне рішення Собору відомого історика православної Церкви Льва Регельсона.

- Все життя займаюся історією Церкви: древньої, середньовічної і особливо російської Церкви у Радянську епоху і можу сказати, що це питання вважається фундаментально важливим. Це питання про владу і про керування. І це питання не просто не вирішене, воно вирішене невірно. Воно вирішене нецерковно, неправославно. В чому полягає неправдиве вчення про церковну владу? Якщо ми візьмемо рішення всіх соборів, то побачимо, що вся рання Церква наскрізь харизматична. Тобто там у всіх служіннях немає просто людського служіння. Всяке людське служіння там повинно обов’язково мати божественне, благодатне підкріплення. Це принцип. І цих служінь і дарів було багато, Господь подавав. Одним давав бути єпископами, іншим вчителями, третім благотворителями. І все це була божественна харизма, яка супроводжувалася якимось актом. Помазанням, печаттю дара Духа Святого. Але поступово Господь став скорочувати цей потік благодаті. Ми не станемо зараз аналізувати чому: чи то було промислительно, чи через людську неміч. Так чи інакше, але з’ясувалося, що не може бути все харизматично. Що є елемент простої раціональної діяльності, такий самий, як у державі і в будь-якій організації. І ще в доімперську епоху це почало проявлятися. Наприклад, всі харизми зійшлися в сані єпископа. У сані єпископа вся повнота: харизма здійснення таїнств, харизма вчительська, харизма адміністративна. Тому Ігнатій Богоносець і говорить: "Де єпископ, там і Церква". Це фундамент, це плід розвитку ранньої Церкви, який залишився непорушним. Але коли єпископів стало вже сотні, то постало питання: як керувати єпископами? Або як їм самоврядовуватися? І хоч вище єпископа нікого нема, тим не менше єпископів необхідно якось консолідувати. Потрібен якийсь організаційний, керуючий орган над єпископами. І ось вони стали виникати. Ранні митрополії і патріархії виникли ще до імперії. Це була життєва необхідність. По визначенню оцей керуючий центр не може бути харизматичним і він має властивість просто людську. Тобто єпископи між собою домовляються, мовляв, давайте, браття, для порядку виберемо одного із нас і будемо називати його митрополитом, передамо йому якісь керуючі функції, щоб він допомагав вирішувати конфлікти, скликав собори, керував справами. І це стало дуже правильним, ефективним і продуктивним рішенням.  Спочатку всі розуміли, що митрополит – це всього лише людська згода, а єпископ все одно залишається вище. 

Потім прийшла імперська епоха і адміністративна структура різко підвищилася у своєму значенні. Це сталося ще й тому, що виникла необхідність узгоджувати свої дії з імперією. Церква розрослася, стала масовою, вона набула помісний характер. Митрополит став керувати ніби областю чи регіоном і звичайно для держави дуже зручно стало, щоб межі цієї митрополії співпадали з адміністративними межами області, губернії чи держави.  Це зручно для узгодження з державою. Все це і було зроблено. Але що при цьому відбулося? Відбувся такий перекіс, що адміністративна робота стала по своєму значенню домінувати над харизматичним служінням єпископа. Тобто поступово митрополит із першого єпископа, першого серед рівних, став перетворюватися в начальника, який вже командує єпископами. І виходить, що нехаризматичний начальник, якого самі ж єпископи вибрали, починає розпоряджатися єпископами. Може його звільнити, перемістити із єпархії на єпархію, починає розпоряджатися Божественною благодаттю, сам її не маючи. Але потрібно сказати, що навіть у імперську епоху це крайнощі. Насправді це дуже сильно стало проявлятися в російській імперії в епоху самодержавства, але вже до повного безумства воно прийшло після революції. Оці десять років після революції – це була глибока боротьба за церковну владу. У цій  боротьбі приймали найактивнішу участь більшовики. Тому що вони були вкрай зацікавлені. У них були дуже суперечливі рішення. Спочатку вони хотіли церкву роздробити, потім вони схаменулися: що ж це буде, якщо кожний єпископ буде незалежний, потім за кожним з них ганяйся. Тому треба, щоб у них був один начальник, ми йому голівоньку скрутимо і через нього будемо керувати всіма. І ось цьому принципу опиралися і патріарх Тихон, і  митрополит Петро, який став на його місце. Вони йшли на дуже великі поступки владі, але одного вони не зробили, того, що зробив Сергій Страгородський – сталінський Патріарх. Спочатку комуністична влада єпископів відправляла у заслання, але єпископи звідти продовжували управляти своїми єпархіями – через пошту, посильних, зв’язок не порушувався. Коли прийшов Страгородський, він першим своїм указом відмінив всіх сильних єпископів. Тобто всі сильні єпископи перестали бути єпархіальними архієреями. А призначив на їх місце інших. І в підсумку сталася руйнація церкви, або як я це називаю: єресь церковного бюрократизму. Цікаво, що Сергій в той час був заступником патріаршого  намісника, який отримав владу по сумнівному заповіту. Був серед п’яти призначених митрополитом Петром виконуючим обов’язки патріарха. І ось якийсь папірчик дав владу звільняти, відлучати, забороняти, знімати з єпархій і т. д. Тобто командувати Божественною благодаттю. Це жахлива річ. Ось тоді і виник рух непоминаючих. 

Потрібно сказати, що хвороба церковного бюрократизму давня, можливо, і революція із-за цього сталася, і Церква зів’яла. Зараз вона почала долатися, бо всі побачили, до яких наслідків можна дійти, коли нехаризматична, небожественна влада стає абсолютно домінуючою. І ось вперше у церковній історії за останні віки прийнята чітка і ясна постанова, яка наводить порядок у цьому питанні. Це не зробив жодний уламок в тій же ІПЦ, бо всі вони хворі тією ж єрессю церковної бюрократії. І я з о. Глібом цим питанням все життя мучилися. Написали декларацію про роль єпископа, про його принципову автономію. В принципі йому не потрібен керівник, він сам може з усім управлятися. Він може бути один і не переставати при цьому бути членом православної Церкви. Так жили в 30-ті роки непоминаючі. Тому організація, звичайно, потрібна, але якщо єпископ туди не входить, то ніхто не повинен вважати його розкольником. До якого абсурду дійшло: якщо хтось не признає московського патріарха, то він взагалі не християнин і знаходиться поза Церквою. А що робить ІПЦ для того, щоб відірватися від начальства, бо для них це страшний вчинок відірватися від начальства,  треба начальство звинуватити в якійсь страшній єресі. Бо по древнім канонам тільки єресь виправдовує ухід. Ось вони і вигадують єресь – єресь сергіанства, яке вони розуміють як угодовство із комуністичною владою, а зараз найбільша єресь – екуменізм. Непотрібно ніякої єресі, ти вільний так піти. Питання лжевчення – інше питання, яке повинні єпископи розглянути. Так як і в нашій Церкві. Багато єпископів отримали в нас хіротонію, а потім з якихось причин пішли. При цьому немає ніяких анафем, відлучень і т. д. Приблизно 15 єпископів пішли. А пішли головним чином тому, що кожний хотів бути начальником, а у нас цього немає. Ми грошей не маємо, кар’єри у нас не зробиш. У нас потрібно Богу служити і Він тобі все дасть згідно Свого промислу і твого старання. Інших збентежив реформаторський дух. Але всіх їх ми вважаємо членами Апостольської соборної Церкви, нашими братами. У нас з ними є різнодумство, але для того, щоб від нас іти, не потрібно нас звинувачувати у єресі. І ось цей стан речей на недавньому соборі був прийнятий як принцип. І ключовим моментом, який робить все це зрозумілим і прагматичним, стала пропозиція єпископа Олега Ведмеденка, що посада  повинна бути виборною і навіть виборною на термін. Це відразу ставить все на свої місця, бо єпископ, так би мовити, і в пеклі єпископ, він може бути єретиком, але все одно він єпископ, не можна забрати від нього сан. А митрополит побув і перестав. Ми його з повагою і вдячністю або переоберемо, або відпустимо, або він сам захоче піти. І кожній людині зрозуміла різниця між єпископом і митрополитом. Це рішення собору є глибинним, фундаментальним і прагматичним.

Володимир Мочарник, "Чорна Гора"
Опубліковано: 07.11.2013 | Рубрика: Статті, публікації | Переглядів: 787
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Усі смайли
Код *: