Вітаю Вас Гість!
Субота, 19.08.2017, 09:15
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Пошук на сайті

Посилання



Слово Митрополита

Стефан митрополит Киевський та всій України

Роль Московської церкви в Україні

2

Головна » Статті, публікації  
Отець Гліб Якунін: "Україна може стати джерелом відродження Православ’я у всьому світі"
Минулого тижня, 18 жовтня, в Києві відбувся собор Апостольської Православної Церкви. Собор підняв дуже важливі питання і з Божою допомогою в молитві і духовному єднанні зміг їх і розглянути, і вирішити. Ми ще окремо зупинимося на рішеннях, які прийняв Собор АПЦ, а зараз ми хочемо запропонувати нашим читачам розмову з одним із фундаторів Апостольської Православної Церкви протоієреєм Глібом Якуніним. Нагадаємо, що о. Гліб все своє життя присвятив боротьбі за свободу віросповідання, за чистоту і святість Церковного життя. Виступав завжди відкрито і чесно проти перекосів у Московській Православній Церкві. У радянський час був засуджений, згодом реабілітований, а коли, будучи депутатом спочатку Верховної Ради СРСР, потім Російської Думи у статусі голови комісії торкнувся архівів КДБ і почав викривати факти співпраці церковних ієрархів із комуністичною безбожною владою, був підданий анафемі, тобто відлученню від Московської Церкви. Розмова наша торкнулася найбільш важливих тем, які все життя хвилювали о. Гліба і, звичайно ж, щойно завершеного Собору АПЦ.  

- Отче Гліб, які враження від Собору?

- Наш Собор давно намічався. Слава Богу, він відбувся і став одним із важливих етапів розвитку нашої Церкви, я би навіть сказав історичною подією. Ми послідовники о. Олександра Меня, ми за еволюцію не тільки всього Всесвіту, але і за еволюцію самої Церкви. Ми навіть підозрюємо, що і Царство Боже еволюціонує, тобто безкінечно буде вдосконалюватися людина, створена по образу Божому і уподібнюватиметься Господу Богу безкінечну кількість часу. Цим ми відрізняємося від фундаменталістів-консерваторів. Звичайно ж еволюція повинна торкнутися і нашого Православ’я. Тому що ми бачимо, що Православ’я знаходиться в жорстокій кризі. Якщо частина Європи у свій час потрапила під п’яту жахливої системи Гітлера, то він управляв всього 12 років – з 1933 по 1945 роки, Східна ж Європа потрапила під владу Сталіна, який вчинив страшні злочини, починаючи з 1917 по 1953 роки, створивши так звану Імперію зла. А церква Православна Московського патріархату, на жаль, уподібнилася оцій системі. Тобто, дивлячись на свою матір Візантію, вважала оптимальним створити варіант симфонії з державою. Після жахливого монголо-татарського іга, сподівалася, що держава захистить Церкву як організацію слабу за допомогою потужної імперії. І з допомогою симфонії (об’єднання) буде успішно існувати і розвиватися. Але реально ми бачимо, що ця симфонія дала не позитивний результат, а дуже сумний. Православна Московська Церква вже до 17-18 століття стала одною із найпотужніших Церков, але вона виявилася нездатною для розвитку, виявилася консервативною, тому що після Петрового погрому опинилася не в симфонії (співпраці), а в рабстві. В результаті революції 17-го року, яка стала в значній мірі похідною від того жахливого становища, в якому знаходилася Церква. Як правильно вважають історики-аналітики, якщо б вдалося після першої революції 1905 року зібрати Собор і відновити Патріаршество, про що тоді багато говорилося у церковних і загальноросійський колах, і Соборність стала б постійно діючою подією в житті Російської Православної Церкви, тоді, можливо, Церква змогла б провести всі ті реформи, які потребувала і держава, і суспільство, то, можливо, і революції не було б. А далі відбувся страшний погром Церкви, симфонія засифонила і Церква стала абсолютною рабинею держави. Після Сталіна стало трошки легше, але згодом вже при Хрущові знову почалися гоніння. Це вже гоніння, які на собі перенесло моє покоління. І Церква втратила всяку свободу. І тільки початком Горбачовської епохи, яку зараз багато хто лає і паплюжить, почалося відродження Церкви Христової. Горбачов був одним із небагатьох політиків, який зрозумів, що необхідно розвивати не тільки економіку, демократію, але і Церкву. І коли церква отримала величезну свободу, сталося практично диво, випадок безпрецедентний, небувалий в історії вже цивілізованого розвитку, коли розвалився Радянський Союз – величезна імперія.

- Володимир Путін назвав цю подію потужною геополітичною катастрофою.

- Так. Це вже реставратори, що сумують по тоталітарній імперії повернулися. Потрібно сказати, що, починаючи з 1990 року Росія переживала справжній демократичний, цивілізаційний підйом. Наприклад, я мав честь відкривати архіви КДБ. За два місяці я ознайомився з архівними матеріалами періоду 1917-1988 років. В основному я знайомився зі звітами у ЦК КПРС та звітами четвертого відділу п'ятого управління КДБ, який займався Московською Православною Церквою. Ситуація, звичайно, відкрилася дуже важка. Можу сказати, що до 1988 року жоден монах, ігумен, архімандрит, який міг стати єпископом, якщо він не був завербований органами держбезпеки, не вибрав собі кличку, не дав підписку про співпрацю з КДБ, не міг стати єпископом. До речі, якщо ми вже згадали кінець вісімдесятих минулого століття, то зараз в Росії відбуваються ті ж самі процеси. Зверніть увагу, Путін насправді створив авторитарно-тоталітарний режим. Особливо гостро це видно у судовій системі, яка повністю керована із Кремля. Але чи нове оточення, радники з’явилися, чи Путін сам це зрозумів, що так як тоді розвалився Радянський Союз, що спізнився на всі реформи, так зараз катастрофа наближається до путінської моделі держави. Зрозумівши, що ні Дума Росії, яку назвали „оскаженілим принтером”, ні партія „Єдина Росія” не додає стійкості системі, Путін звернув свій погляд на Православ’я. Не випадково, що після інтронізації, тобто вибору Кирила патріархом, в Кремлі залунали заяви про симфонію Церкви і Держави. Пам’ятаю такий випадок, коли в Кремлі зібрали архієреїв і сам Кирил у виступі вимовив слово „симфонія”, камера близько показала здивоване обличчя Медведєва, тодішнього президента Росії. Видно він вирішив, що симфонія, це щось пов’язане з музикою. 

І ось зовсім недавно Путін висловився, що Церква стане скріпою держави. А скріпа, ми так уявляємо, це те, що скріпляє всю структуру. І тут ми вже бачимо варіант цезарепапізма, який можна спостерігати з боку Петра, який абсолютно принизив церкву і вона була в повному підпорядкуванні державі, те ж саме продовжилося при Сталіні. Тоді держава буквально знищувала Церкву. А тут, виходячи із поняття скріпи, можна говорити, що Церква стоїть ніби над державою, якби духовно керує. І це сказано в той момент, коли пролунали заклики до боротьби з корупцією. Тобто Церква якби повинна стати духовним і моральним керівником держави. Із цього ми бачимо, що еволюція відношень між Церквою і Державою привела до фактично свободи Церкви. І вона дійсно вільна від держави. Є навіть така інформація, що у Кирила є прямий зв’язок з Путіним і він у разі чого відразу телефонує, що в деякій мірі і заважає. Я вже не говорю про охорону президента, про прекрасний лімузин і штандарт. Таке враження, що це другий президент. 

- Але при всій цій близькості, взаємодії і потужності, особливо за останній час спостерігається досить багато проколів. Маємо на увазі і провали з „русским міром”, і невдала політика щодо залучення України до „митного союзу”, яка призвела до протилежних результатів, і внутрішній спротив, що яскраво проявився і в акції на Болотній, і Пусі Райт, і справі Навального.

- Дуже символічно. У 1990 році був вбитий о. Олександр Мень. Це був початок звільнення від рабства держави, невдовзі впала імперія. Зараз не викликає жодних сумнівів, що КДБ доклало руку до убивства о. Олександра. КДБ розуміло, що в разі, якщо Церква стане вільною, то вона стане величезним фактором (тим більше гнана до того) і в моральному житті, навіть в політичному житті, і зможе впливати на процеси. Потужна організація із тоталітарною структурою може не останню роль зіграти в житті країни. Тоді ж в КДБ склалася думка, що Олександр Мень, прекрасний священик, оратор, полеміст, організатор, не дарма вони йому у своїй конторі дали кличку Місіонер, зможе стати тим організуючим ідейним фактором преображення і відновлення Христової Церкви. Звичайно вони цього не хотіли і боялися, тому і вбили. І ось зараз в серпні 2013 року був убитий і теж за смутних всяких обставин отець Павло Адельгейм. Моє містичне духовне відчуття мені підказує, що ці два вбивства знаменують певний період, коли Церква якби стала вільною з спробою стати ніби новою КПРС на чолі з Генеральним секретарем Кирилом. І ось цей період закінчився. І закінчився він канонізацією великого борця за Церковну демократію, за церковноправність, сповідника та вчителя Церкви, невинно вбитого о. Петра Адельгейма на Соборі Апостольської Православної Церкви 18 жовтня в місті Києві, в місті, яке тісно пов’язане з його долею, становленням його як священика. Канонізація о. Павла є органічним явищем в житті Апостольської Православної Церкви, як і канонізація о. Олександра Меня, яка відбулася 8 вересня 2000 року.

І тому ми вважаємо, що те, що так вдало розвивається в Україні, теж не даремно. Тому що в Україні, яка була пригнобленою колонією Радянської імперії, раптом після  поїздки Кирила розпочався зворотній процес „від Москви”. Чудо навіть відбулося з українським президентом. Цей духовний син Московської Патріархії раптом говорить унікальні слова: всі релігії рівні між собою і мають право на існування. Це нас, звичайно, надихає, бо ці принципи, які були такими популярними  в часи перебудови і демократичних перетворень, зараз в Росії повністю забуті. Це відкриває величезні можливості для Апостольської Православної Церкви. Ще одна подія в Україні не так давно подивувала і порадувала. Ми, звичайно, раділи, дивлячись на те, як цілуються представник МП митрополит Володимир Сабодан із патріархом київським Філаретом. До речі, патріарх Філарет разом зі мною був відлучений від церкви. Московська Патріархія відлучила нас від  церкви одним указом. У мене навіть з’явилося бажання звернутися до Філарета, з яким я доволі близький, до свого духовного побратима по нещастю, а також до митрополита Володимира Сабодана, якого я дуже шаную і люблю, щоб він видав указ про зняття того ганебного, незаконного відлучення і заборони. Якщо вже простять Філарета, то і я, грішний, сподоблюся. Правда, мене ті ланцюги відлучення не дуже і мучать, а насправді, хоч і не добре бути людині гордій, але я гордий, що удостоївся такої великої честі бути відлученим від Московської Патріархії. Хоча, чесно скажу, що при відлученні як людина, я дійсно переживав. Хочу також сказати, що при всій повазі і до митрополита Володимира, і до патріарха Філарета, вони дуже консервативні. Хоч ідея незалежності, яку вони проголошують, є одним із постулатів життя Церкви, але це не головне. Треба світло  справжньої Христової Церкви, яке ніс о. Олександр Мень. Він дійсно хотів відродити Православну Церкву, все Православ’я. Ми бачимо, що все Православ’я зараз знаходиться у великій стагнації і занепаді. Тим не менше, Україна на порядок вище в прояві релігійного життя, що пов’язано ще й з історичними подіями, бо Україна завжди була свободолюбною, бо в колонії завжди рух свободи, в тому числі в релігійному житті, набагато вище і сильніше. Так що це історична місія саме України, щоб справжнє православ’я відродилося і початок цього відродження почався саме в Україні. Це провидинційно, бо історично Україна дуже багато перетерпіла.  

-   Що ви очікуєте від Собору? Що він внесе в наше церковне життя, або що повинен внести?

-      В Україні склалися специфічні обставини, коли всі релігійні організації рівні перед Законом. Я думаю, що це не пусті слова президента Януковича. Враховуючи і глибоку релігійність, і те, що Українська держава зараз йде в Європу, то європейські принципи свободи совісті, справжньої свободи релігійного життя, звичайно дадуть можливість нашій Апостольській Церкві проривати всі ці зашкарублі застійні явища, через які і Українська Православна Церква МП, і Українська Православна Церква КП занадто консервативні. І на цьому фоні, коли у нас новий митрополит, який є хорошим, повноцінним проповідником, богословом і місіонером, у нашої Церкви складаються унікальні можливості, що всі свободолюбні ідеї Апостольської Православної Церкви будуть втілюватися і в першу чергу в Україні. І тим самим можливо Україна стане тією країною, яка відродить справжні цінності Православ’я. Вони, до речі, знаходяться в стагнації не тільки в країнах-жертвах тоталітарного комуністичного режиму, але і в таких країнах як Греція, де відбуваються досить сумні події, а також в Антіохійській, Олександрійській Церквах... Як багато патріархів, але всі вони знаходяться в сумному стані. Тому Україна може стати джерелом відродження Православ’я у всьому світі.



Володимир Мочарник, "Чорна Гора"
Опубліковано: 08.11.2013 | Рубрика: Статті, публікації | Переглядів: 1239
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Код *: