Вітаю Вас Гість!
Четвер, 18.10.2018, 21:50
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Пошук на сайті

Посилання



Слово Митрополита

Стефан, митрополит Киевський та всій України

Роль Московської церкви в Україні

1

Головна » Статті, публікації  
Підпорядкування Київської метрополії Московському патриархату

Підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату — канонічний аспект проблеми.

Диякон Сергій Башинський, аспірант Київської Православної Богословської Академії, студент заочного відділення історичного факультету КНУ ім. Т.Г. Шевченка.

Увага до питання зміни юрисдикції Київської митрополії 1686 р. посилилася протягом останнього півтора десятка років, що пов’язано з актуалізацією з кінця 1980-х років питання про здобуття Православною Церквою в Україні статусу автокефальної [7, с. 13].

Однією з найважливіших причин, що в подальшому посприяло приєднанню Української Церкви до Московської, було те, що, перебуваючи під владою Речі Посполитої, де контрреформаційні цілі втілювалися в політичну практику, переслідувалися некатолики, а православним християнам нав’язувалася унія, українські православні ієрархи не раз зверталися до православного московського царя й патріарха, сподіваючись знайти у них підтримку у своєму скрутному становищі. З цим погоджуються фактично всі історики, найголовніші з яких митрополит Іларіон Огієнко [8, с. 195-197], Іван Власовський [2, с. 294], Наталія Полонська-Василенко [15, с. 61] та ін.

Другим, не менш важливим поштовхом до церковного об’єднання, були Березневі статті Богдана Хмельницького 1654 р. І хоч мова тут йшла про політичне об’єднання, ситуація щодо Церкви за такого ходу подій не могла бути нейтральною. А на думку І. Власовського, так взагалі в історичних обставинах після Переяславської угоди Православна Церква в Україні не могла залишитися по відношенню до Московського Патріархату незалежною. Раніше чи пізніше повинна вона увійти в його юрисдикцію [2, с. 295]. Історія нам свідчить, що провідники Київської митрополії протягом тривалого часу стояли за збереження свого статусу в рамках Константинопольського Патріархату. Ця точка зору була висловлена під час переговорів з московським царем у липні 1654 р. під Смоленськом, де знаходилася ставка царя у військовому поході проти поляків. Оскільки церковне питання фактично не порушилось в березні 1654 р., воно розглядалось окремо [15, с. 63]. Отже, посольство від київського духовенства було очолене Інокентієм Гізелем, ігуменом Николопустинського монастиря. Воно було прийняте царем 28 липня і вручило цареві грамоти від митрополита, підкріплені грамотами від гетьмана. Митрополит висловлював радість усих синів Малої Росії з приводу «нинішнього з’єднання», виправдовувався за спротив при утвердженні царської твердині на церковних землях в Києві й висловив прохання підтвердити попередні права й привілеї митрополії. Найголовніше з прохань полягало в тому, щоб залишити Київську митрополію «при найзверхнішому нашому пастиреві Царгородському, до котрого нас і право Боже через св. Апостола Андрія і канони свв. Отців прилучили і совокупили». Підпорядкування Царгороду трактувалося в ній як «корінь всих наших вольностей і прав» [17, с. 98-99]. Можна сказати, що в цих «статтях» викладалися засадничі позиції митрополита Сильвестра Косова та верхівки київського духовенства, що визначали статус Київської митрополії. Відповідь царя була промовистою: 11 серпня 1654 р. посольству були дані жалувані грамоти на митрополичі й монастирські маєтності. Відповідь на інші питання була відкладена до повернення царя до Москви. Без відповіді залишилися центральне питання, що стосувалися статусу Української Церкви [7, с. 16].

Ймовірно, що Москва сама чітко усвідомлювала, що церковне об’єднання не за горами. Про це свідчить той факт, що в Москві було надруковано тоді молитву царя та його родини до святих покровителів Московської церкви: «О еже престолу Киевскому соединитися с богопоставленным престолом Московским, и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством»» [7, с. 14], а також подальші відверті нехтування Московською Церквою церковними канонами, коли вона втручалась у життя Київської митрополії як до власної адміністративної одиниці.

Після смерті митрополита Сильвестра Косова (13 квітня 1657 р.), противника Переяславської угоди та підпорядкування Київської Церкви московській владі, Богдан Хмельницький сам призначив місцеблюстителем Київської митрополії чернігівського єпископа Лазаря Барановича. Проте гетьман не дочекався призначених ним виборів нового митрополита. Після його смерті Московський воєвода Бутурлін почав намовляти духовенство «всякими мерами за большим подкрепленьем, чтобы они великого государя милости поискали … и были бы под послушенством и благословением св. Никона, патриарха Московского» і щоб вони митрополита не обирали, а перше написали б про це цареві [17, с. 107-108].

Іван Виговський, ставши гетьманом, намагався до мінімуму зменшити вплив московських урядовців на перебіг виборів митрополита. Воєводі він заявив, що обрання має відбутися за давніми українськими звичаями, а не за царським наказом [18, с. 147]. Вибори нового митрополита відбулися 6 грудня 1657 р. Було обрано єпископа луцького Діонісія Балабана, кандидата гетьмана І. Виговського. Обрання й поставлення на Київську митрополичу кафедру Діонісія Балабана без благословення (і навіть повідомлення) московського патріарха свідчить про те, що в договірних статтях гетьмана Богдана Хмельницького, укладених у Москві в березні 1654 р., не було статті про підпорядкування Української Церкви патріархові Московському [2, с. 309].

Проте, Москва тиснула на гетьмана Виговського щоб він не виряджав посольства до Константинополя про затвердження на митрополії обраного Діонісія. У лютому 1658 р. окольничий дяк Б. Хитрово запитав новообраного митрополита, чи бив він чолом після виборів великому государеві та московському патріархові. Діонісій відповів, що «від початку святого хрещення» київські митрополити приймали благословення від Царгородських патріархів, «а без волі та благословення св. Константинопольського патріарха він благословення прийняти й посвятитися на Київську митрополію від св. Никона патріарха не сміє», боячись прокляття з Царгорода [7, с. 17].

Після падіння гетьмана І. Виговського й обрання гетьманом Юрія Хмельницького на Переяславській Раді 1659 р. князь Трубецкой провів постанову: «А митрополиту Киевскому, также и иным духовным Малыя России, быть под благословением св. Патриарха Московского и всея Великия и Малыя и Белыя России; а в права духовные св. Патриарх не буде вступати» [15, с. 65]. При цьому він посилався на те, що начебто ця стаття є однією з тих, що були дані ще гетьманові Богданові Хмельницькому в 1654 р. Це було явним підступом і підробкою правового оформлення результатів угод 1654 р. в Переяславі. Козацька ж старшина під час переговорів 1659 р. стояла на попередніх позиціях: «А митрополиту Киевскому и малороссийскому духовенству остаться под властью Константинопольского патриарха» [17, с. 109]. Характерно, що саме текст статей 1659 р. увійшов пізніше в «Повне зібрання законів Російської імперії» і сприймається як оригінал 1654 р. [1, с. 27]. На цій раді 1659 р. були відсутні ієрархи Київської митрополії й тому вирішувати без них питання про підпорядкування їхньої митрополії йшло врозріз з церковним правом. Важливу роль у цій справі відіграли й зусилля ніжинського протопопа Максима Филимоновича, значною мірою завдяки якому, стаття про зверхність Московського патріарха над Київською митрополією була проведена. За цю послугу отець Максим був винагороджений Москвою: соболів на 500 рублів та 500 золотих червоних.

На основі «Статей», у жовтні 1659 р. А. Трубецькой від імені московського уряду призначив чернігівського єпископа Лазаря Барановича місцеблюстителем Київської митрополії. Останній те призначення прийняв, хоча митрополича кафедра не була вакантною, а мала митрополита Діонісія, затвердженого на цій кафедрі царгородським патріархом Парфенієм [2, с. 310]. Отже, Москва, не вагаючись, порушила церковні канони, втрутившись у прерогативи Константинопольського патріарха.

1661 р. Московський патріарх Пітирим рукопокладає вже згадуваного вище ніжинського протопопа Максима Филимоновича на єпископа Мстиславського і Могилівського та призначає його місцеблюстителем Київської кафедри. За таке, ясна річ, єпископа Мефодія Филимоновича (ім’я Максим було змінено на Мефодій при хіротонії) Константинопольський патріарх 1663 р. піддає анафемі [5, с. 28], через що московське посольство з царською покаянною грамотою на руках ще перед ним виправдовувалось [9, с. 146]. Для нас важлива ця згадка через те, що станом на 1663 р. Москва в офіційному документі засвідчила, що територія Київської митрополії — це чужа канонічна область, яка підпорядкована Константинопольському патріарху, а не Московському, і будь-які дії на цій території московських ієрархів є грубим порушенням церковних канонів.

В розмові про приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату також не слід упускати одну важливу деталь. Мова йде про Андрусівське перемир’я 1667 р., тобто про документ, який поклав кінець війні між Польщею та Московським Царством. Але важливо те, що внаслідок цього договору Україна просто опинилася розділеною на дві частини, відповідно у складі Московського Царства та Польщі. Далі, беремо до уваги Московський собор 1666-1667 рр., на якому Чернігівську єпископію піднесено до статусу архиєпископії. Зроблено це з тією метою, щоб Чернігів став православним центром Лівобережжя в разі відходу Києва до Польщі на умовах того-таки Андрусівського миру. Якщо взяти до уваги це та все сказане вище, то ми чітко бачимо ряд послідовних та цілеспрямованих дій Москви щодо підпорядкування України, як політичного, так і церковного.

Безумовно, не можна не погодитись з Іваном Власовським, що Україна стала заручником церковно-політичних обставин і її приєднання було питанням часу, але, тим не менше, ми бачимо, що Москва активно сприяла прискоренню цього процесу.

Крапку в боротьбі за Київський престіл було поставлено 1685 р., коли Москва для гетьмана Івана Самойловича видала грамоту-розпорядження про вибори київського митрополита без згоди Вселенського патріарха. Кандидатом став Луцький православний єпископ Святополк Гедеон-Четвертинський, який 1684 р. поселився на Лівобережжі, рятуючись від репресій польської влади та Й. Шумлянського [12, с. 373]. Річ в тім, що Київська кафедра була певний час без митрополита, а був місцеблюститель — Лазар Баранович. І вже збирались висвячувати на єпископа архимандрита Києво-Печерської Лаври — Інокентія Гізеля. Але цього не сталось через смерть останнього. І питання київського митрополита знову опинилось відкрититм. Москва звертається до Константинопольського патріарха Якова з проханням передати Київську кафедру під її юрисдикію, аргументовуючи це тим, що «1. Митрополія Київська «ще за часів батька їх учинилася» в «государській державі» (тобто в Московській). 2. На православ’я посягає «зрадник-уніат єпископ Шумлянський, який називає себе «блюстителем митрополії». 3. Патріарх Царгородський не може захищати митрополії, бо сам перебуває далеко та терпить бусурманське гоніння. 4. Сам гетьман, запорозька старшина і весь український народ «били чолом» про перенесення Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріарха». Не зважаючи на подарунки — 200 рублів і соболі — патріарх Яків відклав відповідь до наради з іншими патріархами [2, с. 330-331].

Не чекаючи відповіді від патріарха, за погодженням царя та гетьмана, у Києві скликано Елекційний Собор 8 липня 1685 р. На Собор не приїхав владика Лазар Баранович і взагалі духовенства було зовсім мало, так що більшість Собору складали самі миряни. Такий склад Собору робив його неканонічним, а через те й ухвали його були неканонічні. Обрано було на митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського, хоч значна частина духовенства протестувала проти його кандидатури. Про це свідчить в своєму донесенні Москві гетьман І. Самойлович. Він, повідомляючи Москву про вибори, прохав зберегти права Української Церкви й скоріше просити Царгородського патріарха відступити Українську Церкву Москві, і нагадував, що Гедеон «взяв благословення (на Луцьку єпископію) від Царгородського патріарха і приніс присягу «ніколи не відступати від послушанія того Константинопольського престолу» [15, с. 72].

Незабаром після обрання Гедеона на митрополита духовенство зібралося на другий Собор, який оголосив Елекційний Собор незаконним. Він не мав права вирішувати справи про зміну юрисдикції Церкви, бо то є справа цілої Церкви, до того це питання не було в програмі Собору. Духовенство подало гетьманові свій протест такого змісту:

  1. Собор не мав права у відсутності представників духовенства, зокрема Лазаря Барановича, вирішувати питання про перехід Київської митрополії до іншої патріархії.
  2. Духовенство не мало права без «вибраного пастиря», змінювати юрисдикцію. До того ніхто — ні цар, ні гетьман — не примушували до такої зміни. Якщо ж самовільно вирішили змінити юрисдикцію, то це викличе клятву Царгородського патріарха.
  3. Відмовитися від патріарха, «віковічного свого пастиря і батька», духовенство зможе лише, якщо сам патріарх звільнить від послушенства йому, якщо власними очима побачить акт уступки.
  4. Треба взяти під увагу становище православних в Польщі: якщо буде зраджено Царгородського патріарха, їх примусять підкоритися папі.
  5. Українська земля зберегла чимало вольностей під Московською державою. Справедливо, щоб і духовенство мало свої вольности, суди і права. Цього ж не буде, якщо Київського митрополита урівняють з іншими московськими митрополитами.

В «чолобитній» до царів та патріарха духовенство просило:

  1. Щоб царі й патріарх самі звернулися до патріарха Царгородського в справі передачі Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріарха.
  2. Щоб за митрополитом був залишений титул екзарха Царгородського патріарха.
  3. Щоб митрополит зберіг владу над всіма установами — єпископіями, архимандріями, ігуменствами, монастирями, церквами, братствами.
  4. Щоб затверджено було за митрополією володіння всіма маєтками на Правобережжі, які захопив єпископ Й. Шумлянський.
  5. Щоб Київська митрополія стояла вище всіх інших митрополій, підвладних Московському патріархові.
  6. Щоб митрополит Київський лише приймав благословення від патріарха Московського на митрополію і патріарх не втручався в його суди.
  7. Щоб митрополита вільно обирав Собор пожиттєво.
  8. Щоб митрополит мав право вільного друку.
  9. Щоб за митрополитом зберігалися всі його привілеї: хрест на митрі, щоб носили хрест перед ним, щоб зберігся титул — «всія Руси» [15, с. 72-74].

Не чекаючи на відповідь Царгородського патріарха, єп. Гедеон в 1685 році був «поставлений» в Успенському соборі в Москві і склав присягу на послушенство патріархові Московському.

Для остаточного завершення підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії бракувало тільки згоди Константинопольського патріарха. З цією метою, відразу після хіротонії єп. Гедеона, з Москви до Константинополя відправилось посольство від царів та патріарха, які у своїх листах просили визнати правову зміну статусу Української Православної Церкви та вислати кілька грамот, а саме: патріархові Московському, що він перебирає всі справи на Київську митрополію; митрополитові Гедеону, яка б підтвердила його новий духовний чин; православному населенню України та Польщі — з настановою слухатися новообраного митрополита та його наступників, які будуть висвячуватися у Москві [17, с. 142].

Очолив російське посольство дяк Микита Алєксєєв. До нього в Україні приєднався гетьманський посланець Іван Лисиця, через якого Іван Самойлович передав патріарху Якову грамоту з аналогічними проханнями. Прибувши до Туреччини, в Андріанополі посли зустрілися з єрусалимським патріархом Досифеєм, якому Микита Алєксєєв теж мав вручити царські грамоти та дари. Дізнавшись про причину візиту, Досифей, відомий вчений-каноніст, категорично відмовився взяти участь у такому беззаконні, заявивши, що це ж порадить зробити й Константинопольському патріархові. Канонічні основи свого поступку він виклав у листах до московських царів та патріарха. Дії московського патріарха Іоакима єрусалимський патріарх розцінив як порушення церковних канонів, що вимагають збереження цілості Церкви та не допускають втручання інших владик у справи чужої єпархії. Шлях, обраний Москвою, на його погляд, негідний, протиправний. Патріарх Досифей нагадав, що коли засновувалося патріаршество в Москві, то воно було затверджене згодою всіх православних патріархів. Отже й зараз Константинопольський патріарх сам своєю владою не може відступити Київську митрополію, і тому необхідно писати до всіх владик [17, с. 143]. Не мали успіху й переговори з новим Константинопольським патріархом Діонісієм, який саме прибув до Андріанополя за підтвердженням на кафедру султанською владою (патріарх Яків незадовго до того помер).

Боячись провалу, Микита Алєксєїв звернувся за допомогою до великого візира. За іронією долі в той час проти Туреччини формувався християнський альянс, до якого втягували й Росію. Султану вже оголосили війну Польща, Венеція та Австрія. Московський уряд ще зберігав видимість добрих стосунків. Зрозуміло, що Туреччина намагалася зберегти їх якомога довше [1, с. 31]. Тому візир розпорядився негайно задовольнити прохання російських та українських послів, що й було зроблено. Вже при черговій зустрічі єрусалимський патріарх не тільки «віднайшов у правилах, що вільно кожному єпископові відпустити свою єпархію до іншого єпископа, але й пообіцяв посприяти здійсненню царської волі». Константинопольський патріарх Діонісій теж дає згоду на передачу Київської митрополії Московській патріархії. Повернувшись в Константинополь, він скликає у цій справі Собор, в якому взяли участь лише митрополити. Через деякий час Микита Алєксєєв отримав низку бажаних грамот, виданих у травні-липні 1686 року [17, с. 144]. В грамотах Константинопольський патріарх пояснював, що змушений був відпустити Київську митрополію, зважаючи на обставини, в чому й переконав Собор, але він висунув певні умови, при яких грамоти набирали чинності:

  1. митрополит Києва обирається згідно з встановленими в Україні звичаями, а не призначається Московським Патріархом;
  2. київські митрополити повинні в святих диптихах згадувати на першому місці Вселенського Константинопольського Патріарха, а на другому місці Московського Патріарха;
  3. київські митрополити не мусять обов’язково висвячуватися в Москві;
  4. київським митрополитам залишається надалі право надання ставропігії і друкування богослужбових книг;
  5. київські митрополити надалі мають право титулуватися митрополитами «всієї Руси»;
  6. київські митрополити мають право носити хрест на митрі і білий клобук, а перед ними має бути несений хрест;
  7. у справах, що не стосуються віри, митрополичий суд є найвищою інстанцією без права оскарження;
  8. за Київською Митрополією залишаються поза тим всі права автономії, які вона мала, будучи автономним екзархатом Вселенського Константинопольського Патріархату [3, с. 53].

Визнала акт передачі Київської митрополії й Польська держава, яка мала до неї безпосереднє відношення. 21 квітня 1686 р. Росія і Польща уклали «Вічний мир». 6 травня 1686 р. договір був підписаний та «присягою царською скріплений». За умовами договору православні єпархії, розташовані на території Речі Посполитої, залишалися у віданні Київського митрополита, хоча він переходив під юрисдикцію сусідньої держави.

27 грудня 1686 року гетьманові Івану Самойловичу за успішне завершення справи підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії була направлена царська жалована грамота із золотим ланцюжком та двома діамантовими клейнодами. Відомо, що сподівання гетьмана, як і всього українського духовенства, виявилися марними. Не встиг М. Алєксєєв перетнути кордон, як Росія оголосила війну Туреччині і розпочала невдалі для неї воєнні дії (Кримський похід). У провалі компанії Москва звинуватила гетьмана Самойловича. Разом із старшим сином його арештували і відправили у Сибір до Тобольська, де екс-гетьман у 1687 році помер. Молодшого сина І. Самойловича стратили у Сівську [6, с. 99-100].

Відносно українського духовенства та їхнього владики, то відразу ж після хіротонії в Москві, патріарх звелів Київському митрополитові носити білий клобук, подібно російським. 27 січня 1688 року митр. Гедеону наказувалося підписуватися «Митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії».

У 1687 році Москва, шляхом надання прав ставропігії, вилучила з-під влади митрополита Києво-Межигірський монастир. Наступного, 1688 р., від української церкви відійшла Києво-Печерська Лавра, при тому Лавра оголошувалася першою архимандрією в Росії.

Послаблення влади Київського митрополита сприяло відходу від православ’я трьох західноукраїнських єпархій. На початку XVIII століття вони остаточно перейшли у лоно греко-католицької церкви. Під владою митрополита залишилася лише одна, власне митрополича, Київська єпархія. Лівобережна Чернігівська єпархія 10 квітня 1688 року також перейшла безпосередньо під управління Московського патріарха з правом іменуватися першою серед російських архиєпископій [17, с. 146-147].

На цьому історія зміни юрисдикції Київської митрополії, тобто переходу її від номінальної залежності від Константинопольського Патріархату під реальну — Московського, завершується. Безумовно, можна вбачати причини цього виключно в тій політично-релігійній ситуації, в котрій опинилась тогочасна Україна. Але паралельно з цим ми бачимо, що Москва усіма правдами і неправдами сприяла цьому. Ще більше про те, що це був нищівний наступ Московії на Україну, як в політичному, так і в церковному розумінні, свідчить власне сама історія цього приєднання та подальше існування України в юрисдикції «братньої» Росії. Після цього царизм, не маючи ніяких зовнішніх та внутрішніх перешкод, не зустрічаючи жодного опору зі сторони українського духовенства і гетьманської влади, віроломно порушуючи обіцянки та зобов’язання, взявся за перетворення Київської митрополії, що уособлювала Українську Православну Церкву, в рядову, провінційну єпархію Російської Православної Церкви.

Тепер декілька слів про правочинність даного акту. Питання про неканонічність передачі Київської митрополії постало незабаром. Східне духовенство, незадоволене патріархом Діонісієм, скликало Собор і скинуло його 1687 р. з патріаршого престолу; одним із головних обвинувачень проти нього було те, що він неканонічно відступив Київську митрополію Москві [14, с. 29]. Також акт прилучення Київської Митрополії до Московської Церкви на практиці втратив правочинність з того моменту, коли було порушено хоча б одну з умов, на яких відбулося таке приєднання. А оскільки жодне з наведених вище положень не дотримано, то навіть формально цей акт приєднання втратив чинність ще до появи Томосу 1924 р., який лише констатував реалії. Нагадаємо, що даний Томос є офіційним документом Вселенського Патріархату, наданий для Української Православної Церкви в Польщі, що визнає (а не надає!) її автокефалію, а також в цьому документі чітко прописано про визнання неканонічності акту 1686 р. та про визнання Московської Церкви в межах проголошення її Патріархату 1589 р. А на той час, зауважимо, Київська митрополія ще не входила в юрисдикцію Московської Церкви [13, с. 22-23]. Також це підтверджувалось в листі Вселенського патріарха Варфоломія до Московського Патріарха Алєксія ІІ 1991 р., заявою архієпископа Скопельського Всеволода, представника Вселенського Патріарха Варфоломія, на зустрічі з Президентом України В. Ющенком у березні 2005 р. [10, с. 42].

Кожна людина, якщо дивитись правді в очі, навіть не знаючи церковних канонів, із самої лише історії вже може дійти висновків, що в діях Москви по відношенню до приєднання Київської митрополії, нічого правочинного не було. Але крім таких історичних свідчень, акт 1686 р. порушує ще й церковні канони. Це 34-е Апостольське правило, що говорить «Єпископи кожного народу повинні знати першого поміж себе і шанувати його, як главу» [11, с. 12], а також 8-е правило ІІІ Вселенського Собору: «Хай ніхто з боголюбних єпископів не поширює владу на іншу єпархію, що давніше та спочатку не була під рукою його, чи його попередника. Але як хто поширив та силою яку єпархію приєднав собі, то нехай віддасть її, щоб не переступалися правила Отців, щоб не закрадалася, під видом священнодійства, пиха влади світської» [11, с. 37].

Про неканонічність даного акту, гадаю, зрозуміло. Але вважаю за необхідне зупинитись на ще одній деталі. В історіографії досить часто акт 1686 р. називають підкупом, симонією, продажем, хабарництвом та ін. через «200 золотих та три сорока соболів», які отримав Вселенський патріарх після видачі необхідних грамот. Якщо дивитись правді в очі, то не слід це вважати ціною продажу Київської митрополії, а доцільніше розцінювати всього лиш як протокольний подарунок, яким обмінюються офіційні делегації і сьогодні. Про це влучно висловились С. Савчук та Ю. Мулик-Луцик: «про продаж Української Церкви Москві можна говорити тільки в метафоричному значенні цього слова, оскільки це був «продаж» не за гроші, а за ціну політичних калькуляцій турецької влади у відношенні до Москви» [16, с. 133]. Тобто ця, відносно невелика, плата зіграла далеко не головну роль у вирішенні даного питання.

Отже, процес зміни юрисдикції Київської митрополії засвідчив слабкість аргументів церковного права перед натиском світської влади. Проте це не позбавляє нас права аналізу правочинності цієї політичної операції, не раз поставленої практикою церковно-політичних відносин під сумнів.

Джерела та література:

  1. Бурега В. В. Присоединение Киевской митрополии к Московскому Патриархату в 1686 году // Печерський Благовісник. Журнал Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. — К.: «Пролог», 2007. – № 1 (7) — С. 26-34.
  2. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви в чотирьох томах. — К.: 1998. — Т. 2. — 398 с.
  3. Губар Артур. Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 року та його значення в історії Української Церкви // Православний вісник. — Вид. відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 1998. — № 5-6. — С. 53-56.
  4. Доповідь Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на Всеукраїнській церковно-громадській конференції «Об’єднання українського православ’я» // Патріарх Філарет. Доповіді. — В 7 т. — К.: Вид. відділ Української православної Церкви Київського Патріархату, 2003. — Т. 5. — С. 429-443.
  5. Доповідь Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета на Ювілейному Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату з нагоди 900-ліття Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря та 1020-ліття хрещення Київської Руси-України 11 липня 2008 // Науковий збірник, присвячений 1020-літтю хрещення Київської Руси-України. — К.: Вид. «Архангельський глас», 2008. — С. 12-42.
  6. Дорошенко Д. / Передм. Оглоблина О. — Нарис історії України. — В 2 т. — Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. — Т. 2 — 381 с.
  7. Зінченко А. «…аки в разтерзании ума обреталися многие» (Українське духівництво і підпорядкування Москві Київської Митрополії) // Київська старовина, 2006. – № 5 (371). — С. 13-27.
  8. Іларіон, митрополит. / За ред. прот. Степна Ярмуся. Українська Церква: Нариси з історії Української Православної Церкви. — Т. 1-2. — Вінніпег, Канада. 1982. — 363 с.
  9. Історія Православної Церкви в Україні: Збірка наукових праць. / За ред. П. Яроцького, С. Головащенка, В. Климова — К.: Четверта хвиля, 1997. — 292 с.
  10. Київський Патріархат — Помісна Українська Православна Церква. Історико-канонічна декларація. — К.: Вид. відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2007. — 167 с.
  11. Книга правил Святих Апостолів, Вселенських і Помісних Соборів, і Святих Отців / За ред. Чокалюка С. М. — К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2008. — 367 с.
  12. Лотоцький О., проф. Автокефалія. — В 2 т. — К., 1999. — Т. 2. — 560 с.
  13. Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 року // Життя і Церква. Орган Української Автокефальної Православної Церкви в Екзилю — 1956 — № 2 — С. 22-23.
  14. Плічковський Никодим, протопресвітер. Нарис історії Української Православної Церкви // Труди Київської Духовної Академії / Ред. Димитрій (Рудюк), архиєпископ. — Вид. відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2006. — № 3 (3). — С. 5-45.
  15. Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. — Мюнхен, 1964. — 127 с.
  16. Семен В. Савчук і Юрій Мулик-Луцик. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді в шести томах. — Вінніпег, Канада. 1991. — Т. 1. — С. 101-134.
  17. Харишин М. В. Історія підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату: Монографія. — К.: Вентурі, 1995. — 176 с.
  18. Харишин М., Мордвінцев В. Російське самодержавство та Київська митрополича кафедра, або як Українська Православна Церква позбулась автокефалії. — К.: Братство УАПЦ «Світло для світу», 1999. — 331 с.

За матеріалами офіційного веб-сайту Храма Миколи Притиски

 

Опубліковано: 08.01.2018 | Рубрика: Статті, публікації | Переглядів: 228
Всього коментарів: 0
Имя *:
Email:
Усі смайли
Код *: