Апостольська Православна Церква в Україні

Великодне послання 2020

Олександр — Mon, 13 Apr 2020 16:23:43 GMT

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ

Дорогі у Христі брати і сестри!
Христос воскрес!

В ці благодатні, але сумні для людства дні, коли Церква святкує найвеличніший празник - Воскресіння Христове, щиро вітаю вас з Пасхою Христовою і запрошую ангелів та людей, небо і землю, увесь світ видимий і невидимий з'єднатися у прославі воскреслого Господа. Щиро бажаю, щоб ця світла і всеперемагаюча радість вщерть наповнила сьогодні наші серця та перемогла пандемію короно вірусу. Короно вірус не просте слово. воно складається з двох слів, а саме корона і вірус. Корона означає над чимось, в даний час над вірусом та людськими можливостями, які відступили від Творця світу та нехтують Його вказівками, а саме, любіть один одного любов’ю відданою, а не скритою та підлою. В сьогоднішній день можна спостерігати тільки ненависть один до одного та розпусту. Людство відкинуло Бога. Повторяється старозавітній час, коли Бог карав людство і спасались тільки віруючі правдиво і віддано в Бога. Можна згадати Лота і його родину. Те саме твориться і сьогодні. Немає віри і відданості Богу Творцеві, а є віра в земне та тлінне. Бог знає, що творить і перечити та перекручувати Боже Письмо та Закони Божі недоцільно, бо Бог довготерпеливий і многомилостивий. Але основне люди забули, що Бог за добро нагороджує, а за зло карає. Говорить Господь, що все проститься, тільки хула на Духа Святого не проститься.
Подивімося, що робиться на релігійному ґрунті. Одне одного не визнає та готове втопити в ложці води. Хіба це християнство? Хіба так вчив Христос? Чи можливо в церковних канонах написано так? Ні всюди пише про любов до Бога та один до одного. Де вас двоє чи троє в ім’я Моє, там Я посеред вас. Дав Господь можливість молитись, відвідувати храми, тож робімо так, як каже Бог, а не перекручуймо волю та науку Божу, бо не все нам можна. Бог дав нам волю та розум. Волю для того, щоб робити те чи інше, а розум для того, щоб проконтролювати наші дії. Тож використовуймо волю і розум за призначенням, а не розкидаймося Дарами Божими.
Хотілося б донести добру новину у кожну вашу оселю, до всіх родин нашої єпархії та поза її межами, побажати, щоб чисті почуття торжества і перемоги наповнили кожну християнську душу, сьогодні скорботну і утиснену, таку, що потребує милості і допомоги Божої, адже "Христос Воскрес – радість вічна". Воскресіння Христове дарує нам віру, сильнішу за земні страждання. Воно дає нам силу перемагати їх, бо радість Воскресіння Христового для всіх християн є джерелом світла, миру, любові, мужності й сили.
Сьогодні маємо нагоду подумати над тим, скільки Своїх дарів роздає Господь протягом нашого життя! І все це — предмет і привід для радості. Якщо ми молоді та енергійні, то дякуймо Богові і радіймо, особливо тоді, коли живемо в чистоті, довір’ї та відданості Творцеві; радіймо від успіхів у навчанні та роботі. Втішаймось нашими здобутками, як у сімейному, так і в Богу посвяченому житті, адже Христос є основою і ціллю нашого буття. З Христом радіймо у мудрій і чистій старості. Радіймо, коли ми прощаємо наших кривдників; щиро молимось та маємо нагоду часто відвідувати Божий храм. Радіймо від зустрічі з людьми, від усвідомлення великого дару жити і вірити. Відчуття духовної радості від Воскресіння додає нам сили у земній мандрівці, служить незмінним джерелом надії на вічне і щасливе життя з Христом.
Христове воскресіння чинить нас нездоланними для всіх спокус та гріхів. Ми непереможні, доки живемо з Христом і в Христі, доки керуємося святим Євангелієм і заповідями Божими, доки маємо Церкву, як найвищу помічницю у справі нашого спасіння.
Пасха Христова — це дар божественної любові, який ми повинні нести у світ і свідчити про істину Воскресіння. Це священна місія кожного християнина, всієї Церкви Христової, особливо це стосується тих, хто згідно зі своїм покликанням, отримав від Христа завдання іти і навчати всі народи, хрестячи усіх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Ми усі, дорогі у Христі, котрі хрещені Його ім’ям, є співпрацівниками Божими на Його ниві, і від нашої життєвої позиції залежить стан духовного клімату в нашому серці, в наших родинах, в суспільстві і державі. Тож відважно проповідуймо своїм життям Воскреслого Христа, несімо свої особисті хрести без страху і розчарування, пам'ятаючи слова Христа Спасителя: "Ось Я з вами по всі дні вашого життя". Радіймо і веселімося, відкиньмо страх і сміливо рушаймо за ангельським наказом, як апостоли і праведні жінки-мироносиці, звіщаючи світові величну новину, що Христос воскрес! Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
Воістину воскрес!

Константин, Архієпископ Львівський і Галицький
Львів
Паска Господня 2020 рік.

Пасха Господня 2019. Співслужіння архиєпископа Константина(Миськів) з митрополитом Олегом(Ведмеденко)

Олександр — Tue, 07 May 2019 12:25:36 GMT

Справи давно минулих років ...

Олександр — Sun, 13 Jan 2019 18:57:17 GMT

Доповідна записка Голови КДБ при РМ УРСР В. Нікітченка до ЦК КПУ про диспут «Національні традиції та духовна культура народу», проведений 20 квітня 1965 р. у Київському державному університеті імені Т. Шевченка від 23 квітня 1965 р.

Секретно Экз. No1

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

По поступившим в КГБ при СМ УССР данным 20 апреля сего года в Киевском госуниверситете имени Т. Г. Шевченко намечалось продолжение начавшегося 13 апреля с. г. диспута на тему: «Национальные традиции и духовная культура народа». Вечером 20 апреля около 150 человек из числа прибывших на указанный диспут, узнав, что он перенесен на 27 апреля в связи с проведением вечера, посвященного В. И. Ленину, стихийно собирались в одной из аудиторий университета.

В течение некоторого времени присутствовавшие вели частные беседы между собой, затем нашелся один из студентов КГУ, который, назвавшись «ИКСОМ» и представившись членом научного студенческого общества КГУ, предложил присутствующим, не подменяя предстоящей 27 апреля дискуссии, обменяться мнениями «по поводу общих, всех волнующих, вопросов украинской культуры».

Первым выступил студент 2 курса электро-энергетического факультета Киевского политехнического института Негребецкий Александр Сергеевич, который, по заявлению одного из присутствовавших на этом собрании, утверждал, что в КПИ нет возможности разговаривать и преподавать на украинском языке, что за это якобы цепляют ярлык украинского националиста. В заключение Негребецкий предложил выступить с требованием перевода в течение 20-лет всех вузов Украины на украинский язык.

Выступивший затем рабочий завода «Киевприбор» Тупота Иван Федорович, 1930 года рождения, беспартийный, утверждал, что у них на заводе многие рабочие не разговаривают на украинском языке потому, что боятся попасть в разряд «второсортных», что над такими людьми издеваются. Тупота, а затем выступивший в таком же духе рабочий Дарницкого комбината искусственного волокна (устанавливается) призывали открыто выступать по вопросу развития украинского языка, ссылаясь на то, что свобода собраний и слова гарантированы Конституцией СССР.

Один из выступавших (в настоящее время устанавливается) утверждал, что сейчас в мире «идет борьба по двум направлениям: 1) классовому и 2) национально-освободительному. Там, где национально-освободительная борьба победила, начинается классовая. Однако есть такая страна, где классовая борьба закончилась, а национально-освободительная только начинается». Этот тезис был встречен аплодисментами.

На этом же собрании открытым голосованием был избран совет будущего «Дискуссионного клуба» по вопросам украинской культуры, в который вошли Негребецкий, Тупота, студент филологического факультета КГУ Холодный Николай Константинович и несколько других лиц. По заявлению председательствующего, указанный «совет» должен информировать о создании клуба Киевский обком комсомола. Председательствующий призвал присутствующих привести с собой на диспут 27 апреля как можно больше людей. В кулуарах имели место разговоры о проведении диспута «под открытым небом», если руководство КГУ по каким-либо мотивам отменит его.

Учитывая это, считали бы целесообразным указанный диспут 27 апреля не отменять. Однако, в связи с тем, что трибуна диспута может быть использована отдельными лицами для выступлений с идеологически неправильных позиций, было бы целесообразно поручить руководству и партийной организации КГУ тщательно подготовить его.

Зам. ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КОМИТЕТА ГОСБЕЗОПАСНОСТИ ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОВ УССР

(підпис нерозбірливий) В. НИКИТЧЕНКО

ДА СБ України. – Ф. 16. – Оп. 3 (1968). – Пор. 2. – Арк. 165–167. Оригінал. Машинопис на бланку. No3

Проект програми та статуту «Товариства сприяння поширенню української мови (українізація України)», вилучені за наполяганням співробітників КДБ при РМ УРСР у мешканця м. Києва Лобка В.Ф.

27 квітня 1965 року Секретно Экз. No___

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ КОММУНИСТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ

ИНФОРМАЦИОННОЕ СООБЩЕНИЕ

27 апреля с.г. КГБ при СМ УССР информировал ЦК КПУ о том, что инженер института «Укрниигипронефть» ЛОБКО Василий Федотович намерен распространить в гор. Киеве «Программу» и «Устав» общества по проведению украинизации. В целях предотвращения возможного использования этих документов в провокационных целях, сотрудниками КГБ 27 апреля с.г. проведена беседа с ЛОБКО по месту его работы, в процессе которой он передал указанные документы нашим сотрудникам. Копии проектов «Программы» и «Устава» «Общества содействия распространению украинского языка (украинизация Украины)» прилагаются.

ПРИЛОЖЕНИЕ: на «6» листах.

ПРЕДСЕДАТЕЛЬ КОМИТЕТА ГОСБЕЗОПАСНОСТИ ПРИ СОВЕТЕ МИНИСТРОВ УКРАИНСКОЙ ССР В. НИКИТЧЕНКО

Копия Проект

ПРОГРАМА

товариства сприяння поширенню української мови (українізація України)

§ 1. Мова – основа духовного життя народу, найбільше, найважливіше, найцінніше його багатство. Мова – зіниця народу, його серце, розум, думка. По її розвитку, її поширенню, її вживанню оцінюються інтелектуальні здібності народу, його культура, його гідність, як народу, його право на існування. Зникла, асимілювалася мова – зник і народ.

Ось чому тих, які цураються рідної мови, вороже ставляться до неї, насміхаються з неї, перетинають їй широкий шлях в життя – не можна вважати за людей. Вони гірше черв’яків. Бо знищуючи свою рідну мову вони тим самим живим у могилу кладуть свій народ. Ось тому всякі шовіністи на протязі століть проводили політику знищення мов інших народів, добре розуміючи те, що зі знищенням мови знищується й нарід. Усе це проводилось по різному: то під приводом «единого и неделимого отечества», то під приводом створення єдиної мови.

Методи знищення мов, асиміляція народів залишалися однаковими: заборона мови, недопущення викладання в навчальних закладах (особливо в технічних училищах, технікумах та інститутах) рідною мовою, етнографічна зміна населення земель, всіляке сприяння шлюбам, які ведуть до виродження мови, нації.

§ 2. На сьогодні проблема мови є основна проблема нашого українського народу. Питання існування мови є питання життя, чи смерті нашого народу.

Усякі намагання принизити значення мови для життя народу, розпускання дикої теорійки двомовності (з якою так носяться білодіди, намагання об’єктивними умовами обгрунтовувати відмирання нашої мови (як це роблять шенкаруки) або несерйозний підхід до цієї справи (такий, як мав місце у виступі про те, що буде писати трактат про «ой» та «ай» в українській мові, яких в інших мовах, мовляв, немає), направлені проти поширення нашої рідної мови в усі сфери життя нашого народу, й є ворожими для українців.

Тільки через суб’єктивні причини ми маємо зараз таке ненормальне становище щодо поширення й вживання нашої рідної мови.

§ 3. Усвідомлюючи величезну відповідальність перед своїм народом, керуючись і підтримуючи хартію вольності ООН про права людей, розвиток національного духовного життя на-родів, основою якого є мова, наслідуючи приклад братніх соціалістичних (республік) країн та інших країн світу, уболіваючи за життя, честь і гідність свого народу, його сучасного й майбутнього.

Товариство сприяння поширенню української мови (українізації України) ставить собі на най-ближчу мету:

§ 4. На протязі двох років перевести усі дитячі яслі, дитячі садки, школи, технічні училища, технікуми, інститути на виховання в них і викладання нашою рідною українською мовою.

§ 5. В інститутах Академії наук України, галузевих науково-дослідних інститутах, різних наукових станціях і лабораторіях запровадити суцільну українізацію: доповіді, семінари, збори, народи вести українською мовою; усі наукові праці, книжки, звіти і т.п. писати й видавати українською мовою. Запровадити в усіх цих установах ведення справ, ведення листування українською мовою.

§ 6. На протязі двох років перевести видання усієї технічної літератури: книжок, журналів, доповідей, записок і т.п. на українську мову. Відновити видання технічного радіожурналу та математичного журналу, які до війни видавали-ся українською мовою. Відновити видання українською мовою журналу «Прикладна механіка», який заборонений в 1965 році й переведений на видання російською мовою.

§ 7. За три роки перевести усі підприємства, установи, залізничний, річковий транспорт, автотранспорт і міський транспорт, торгову мережу, медичні заклади та інші установи й організації з російської мови спілкування на українську. Запровадити в них як правило: хто не знає, або не бажає розмовляти українською мовою, відповідати нею, той порушує правильні принципи національної політики й є ворогом укріплення дружби народів.

§ 8. Перевести демонстрацію усіх кінофильмів з російської мови на українську мову. Створити при українських кіностудіях відділи для дубляжу іноземних кінокартин, а також кінокартин братніх республік на українську мову.

§ 9. Українізувати театри. Вважати за ненормальне явище те, що на Україні в оперних театрах співають російською мовою. Більше того, доходить до курйозу, в столичному оперному театрі панує справжнісінький вінегрет, такі «артисти», як Ворвулєв, Гуляєв не бажають співати українською мовою, чим псують мистецькі цінності опер. Зачинити двері театрів для таких «артистів».

§ 10. Вважати за першочергове завдання підготувати здібні кадри українських композиторів, які б поряд з монументальними художніми творами (опери, симфонії, кантати) прославляли наш нарід піснею, бо гарна пісня – подруга людини. Щоб вони також писали ліричні пісні для молоді. Необхідно створити естрадні колективи з репертуаром української ліричної пісні й мелодії.

§ 11. Домогтися того, щоб письменники, літератори, художники та інші митці створювали такі художні цінності, в яких би прославлялось минуле й сучасне нашого народу, щоб ці твори на-вчали любити свій нарід, його мову, його культуру.

Широко провадити пропаганду національної гідності нашого народу, краси нашої мови, пісні тощо. Для цього випускати газету «Національна культура українського народу».

§ 12. Широко висвітлювати в пресі досягнення українських учених. Показати великий роз-виток усіх галузей знань, як науки й техніки на Україні з давніх років до наших днів. Наголоси-ти на тому, що український нарід дав світові великих учених, що його технічна думка – передова думка світу.

§ 13. З метою підготовки свідомих національних кадрів з усіх галузів знань, вступні іспити в усі середні й вищі навчальні заклади проводити тільки українською мовою. Як виняток, проводити іспити іншими мовами тоді, коли поступаючий не є мешканцем України, та й то з умовою, що він за рік-два вивчить українську мову.

§ 14. Рішуче засудити антинародну практику посилки з України випускників вузів технікумів та технічних училищ, а на вакантні місця заводів і підприємств присилати спеціалістів інших республік. Встановити, що кожен українець повинен нести службу у війську на Україні, запровадивши в армії українську мову. Це позбавить юнаків негативної на них дії, яка веде до псування рідної мови.

§ 15. Українізувати радіо й телебачення. Через них вести широку пропаганду краси нашої мови, наших народних традицій.

§ 16. Домогтися відновлення українських інститутів (шкіл, клубів, театрів, видання українських газет і журналів в тих районах, де проживає багато українців (Кубань, Сибір, Далекий Схід, Казахстан).

§ 17. Встановити, що не може бути керівником підприємства, установи, навчального закладу тощо людина, яка не володіє гарно українською мовою.

Усі поставлені завдання товариство проводить і виконує демократичним шляхом, опираючись на підтримку нашого народу, його активну участь - в усіх справах.

Методи праці, права й обов’язки членів товариства обумовлюються статутом товариства.

Верно:

КЛИМЕНКО

ДА СБ України. – Ф. 16. – Оп. 3 (1968). – Пор. 2. – Арк.121. Оригінал. Машинопис на бланку. Арк. 122–126. Копія. Машинопис.

http://ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/6889/Bazhan_Rux_za_poshy%60rennya.pdf

Рождество и Халкидонский Догмат

Олександр — Thu, 03 Jan 2019 20:50:16 GMT

Рождественский Кондак гласит:

Дева днесь Пресущественнаго раждает, и земля вертеп Неприступному приносит; Ангели с пастырьми славословят, волсви же со звездою путешествуют, нас бо ради родися Отроча младо, превечный Бог.

Здесь все построено на немыслимых для здравого разума сочетаниях.

Дева – рождает;
Пресущественного – ныне;
Вертеп – Неприступному;
Отроча младо – превечный Бог…

Здесь самая суть Христианства – противопоставление и сочетание Божественного и тварного: Халкидонский догмат в поэтической форме.

А вот как звучит сам Догмат, принятый Вселенским Собором 451 г.:

«Последуя Святым отцам, все согласно поучаем исповедывать Одного и Того же Сына, Господа нашего Иисуса Христа, совершенного в Божестве и совершенного в человечестве, истинно Бога и истинно человека, Того же из души разумной и тела, единосущного Отцу по Божеству, и Того же единосущного нам по человечеству, во всем подобного нам кроме греха, рожденного прежде веков от Отца по Божеству, а в последние дни ради нас и ради нашего спасения от Марии Девы Богородицы – по человечеству, Одного и Того же Христа, Сына, Господа, единородного, в двух естествах неслитно, неизменно, нераздельно, неразлучно познаваемого, – так что соединением нисколько не нарушается различие двух естеств, но тем более сохраняется свойство каждого естества и соединяется в одно Лице и одну Ипостась, – не на два лица рассекаемого или разделяемого, но Одного и Того же Сына и единородного, Бога Слова, Господа Иисуса Христа, как в древности пророки (учили) о Нем, и (как) сам Господь Иисус Христос научил нас и (как) предал нам Символ отцов».
Этот строгий и точный текст труден для восприятия современного верующего – хотя бы потому, что строгому и точному мышления христиане, как правило, не научены. И тем не менее, значение этого Догмата – решающее для нашей веры. Каким бы расплывчатым ни было наше мышление, мы все равно создаем для себя какое-то полу-интуитивное представление об Иисусе Христе, в Которого мы крестились, Которого мы причащаемся и Чье имя мы носим. Если наше представление о Нем будет не просто расплывчатым, но в корне неверным, то все наше религиозное сознание будет искажено, и молитва наша может стать бессильной и даже направленной «не по адресу».

Все это непосредственно относится к нам, ибо о нас сказано:

"А тем, которые приняли Его, верующим во имя Его, дал власть быть чадами Божиими, которые не от крови, не от хотения плоти, не от хотения мужа, но от Бога родились" (Ин.1:12-13) .

Что же это значит: "от Бога родились? "

"РОЖДЕННЫЙ СВЫШЕ"– означает "усыновленный". Но это не значит, что человек от этого перестал быть тварным существом. Обоженный человек – тварное существо, регулярно посещаемое Духом Божиим, о Котором сказано: "Не знаешь, откуда приходит и куда уходит". Такое посещение активно воздействует на человеческую природу, но затем Дух на время покидает человека, чтобы происшедшие в нем изменения закрепились, и чтобы не возникло иллюзии "превращения в Бога" или "слияния природ".

Попытаемся изложить суть Догмата своими словами.

Церковь, в полном соответствии с Писанием, учит о ДВУХ ПРИРОДАХ Иисуса Христа: божественной и человеческой. Как Бог, как Единородный Сын, как Единый от Святой Троицы, он пребывает вечно; как человек, он в определенный момент времени сотворен Богом (в том числе Им же Самим как Богом): Духом Божиим зачат во чреве Девы Марии. Зачатие Иисуса есть акт ВСЕЙ Святой Троицы: "Дух Святый найдет на Тебя, и сила Всевышнего осенит Тебя; посему и рождаемое Святое наречется Сыном Божиим". Те же, кто веруют в Него и приобщаются к Нему как человеку, через Его единую Личность становятся причастными также и к Его Божественному естеству. Верующие "усыновляются" Богу через причастие к Иисусу Христу и через действие «Духа усыновления, Которым взываем: Авва, Отче!». Человеческая, тварная природа отличается от природы Божественной АБСОЛЮТНО, и поэтому процесс "обожения", начавшись ВО ВРЕМЕНИ, не имеет конца, но будет продолжаться ВЕЧНО. Бесконечно приближаясь к Богу, человек НИКОГДА не "сольется" с Ним. И даже во Христе человеческая природа НИКОГДА не "сливается" и не "сольется" с божественной. В Иисусе Христе две природы соединены "неслитно, неизменно, нераздельно, неразлучно". Здесь "неизменно": в смысле – "неизмененно", то есть при соединении каждая из природ не изменяется, но остается сама собой. Про нас же, усыновленных Богу, но НЕ ЕДИНОРОДНЫХ Ему, можно сказать, что две природы сочетаются "неслиянно и неизмененно", но нельзя сказать: "нераздельно и неразлучно". Даже если верующий обОжен, он – НЕ Бог. Не эманация Бога, не «часть» Бога, не «искра» Бога: но лишь Его «образ и подобие». Много недоразумений вызывает не существующее ни в Писании, ни в Догмате понятие "Богочеловек" – который нередко понимается, как существо какой-то не существующей "смешанной" природы. Такому "слиянию" двух природ в некую "единую богочеловеческую природу" ошибочно учат МИАФИЗИТЫ. В соответствии с Халкидонской Верой правильнее говорить не "Иисус Христос – Богочеловек", но: "Иисус Христос – Бог И человек".

"ЕДИНОРОДНЫЙ" – означает: "имеющий ту же божественную природу, что и Отец", то есть Иисус по Своей божественной природе – вечен и не сотворен. Как человек, Он имеет такую же тварную природу, что и мы: "подобен нам во всем, кроме греха". Выражение "не Сыном Божиим, а Богом"– некорректно: Сын Божий и ЕСТЬ Бог, Единый от Святой Троицы! В Писании название "Сыны Божии" иногда применяется к людям и к ангелам: но это не следует понимать в смысле их Божественного естества. Например: "сыны Божии увидели дочерей человеческих".

К сожалению, надо отметить поразительный факт: при любой попытке мыслить самостоятельно, а не просто механически повторять слова Догмата, христианин, как правило – «уходит от Халкидона». Например, сочетание Божественного и человеческого понимается как некая нераскрытая "потенция" БОЖЕСТВЕННОГО В ЧЕЛОВЕЧЕСКОМ.

Этот термин: "Божественная потенция" намекает на то, что человек якобы имеет в себе, в глубине своей личности – некую "нераскрытую" Божественную сущность. Это равносильно утверждению, что человек якобы и есть "Бог по природе". Пусть "потенциальный Бог" – но в чем-то самом главном все равно Бог . Но это не так: человек даже потенциально НЕ ЕСТЬ БОГ! Человек есть "образ Бога": но НЕ есть Бог, а есть Его творение. Человек имеет потенцию бесконечно УПОДОБЛЯТЬСЯ Богу, но при этом никогда не перестанет быть сотворенным человеком. Способность сотворить ТАКОГО человека – это самое дивное, что нам открыто о Боге!

Основная интенция Халкидонского Догмата при кажущейся простоте выражения – чрезвычайно трудна для реального восприятия. Не случайно в истории Церкви Халкидонское исповедание усваивалось с большим трудом. Прежде всего возникло мощное движение "монофизитства", отрицавшее две природы Иисуса Христа: взамен была выдвинута о некоей "единой природе воплощенного Бога". Этим разномыслием Церковь оказалась глубоко расколотой. В течение 200 лет предпринимались настойчивые попытки преодолеть раскол и найти взаимоприемлемое, компромиссное решение.

В качестве такого компромиссного решения был сначала предложен "моноэнергизм": пусть природы две (буква Халкидонского догмата при этом сохраняется!), но ДЕЙСТВИЕ (греч. ЭНЕРГИЯ) – якобы одно (и суть Халкидонского Догмата при этом отменяется!). Спорный вопрос заключался в том, принадлежит ли действие лицу или природе? В первом случае Иисус Христос как Единое Лицо (или Ипостась) – имел бы одно, единое действие. Если же действие является проявлением ПРИРОДЫ, то в Нем имеют место ДВА действия: Божественное и человеческое. Когда постепенно стало побеждать учение о ДВУХ действиях, был выдвинут еще один "компромиссный" вариант: Монофелитство. Пусть природы две и действий два – но ВОЛЯ одна: ипостасная богочеловеческая воля Иисуса Христа. После жесточайшей полемики, сопровождавшейся, как обычно, политическими битвами, победило ДИФИЛИТСТВО – учение о ДВУХ волях в едином Иисусе Христе: Божественной и человеческой.

Шестой Вселенский Собор 680-81 гг. принял окончательную формулировку:

«И две естественныя воли или хотения в Нем, и два естественныя действия, неразлучно, неизменно, нераздельно, неслиянно, по учению святых отец наших, такожде проповедуем два же естественныя хотения не противныя, да не будет, якоже нечестивыи еретицы рекоша, но Его человеческое хотение, последующе, и не противостоящее, или противоборствующее, паче же и подчиняющееся Его Божественному и Всемогущему хотению».
Почти 700 лет понадобилось Церкви, чтобы осмыслить события Гефсиманской ночи, когда Иисус в мучительной, "до кровавого пота", внутренней борьбе перешел от молитвы: "Отче, да минует Меня чаша сия" – к согласию с Отцом: "Не Моя, но Твоя да будет воля". А поскольку Иисус как Бог имеет единую волю с Отцом, то это означало: Иисус как человек, после мучительной борьбы согласился с Самим Собой, как Богом. Вот это и выражают слова соборного Догмата: "Его человеческое хотение… подчиняющееся Его Божественному и Всемощному хотению".

Конечно, все это не укладывается в "здравый" человеческий разум, сложившийся в опыте мышления о сотворенных реальностях. Но здесь разум совершает кардинальный скачок: обучается мыслить О БОГЕ! Обучается Самим Богом, потому что другого способа познать Бога, кроме Его собственного откровения, не существует.

"Халкидонская» тема возникла еще раз, уже после формального разделения Церкви на Западную (Католическую) и Восточную (Православную). Вселенские Соборы после этого стали невозможны, и богословские вопросы решались на Поместных Соборах. На двух Константинопольских Соборах 1156 и 1157 гг. обсуждался вопрос: как понимать слова литургической молитвы, читаемой во время херувимской песни: "Ты бо еси Приносяй и Приносимый, и Приемляй и Раздаваемый, Христе Боже наш..." То есть: Приносящий и Приносимый, Приемлющий и Раздаваемый! ⁽¹⁾

То, что Иисус есть Приносящий и Приносимый, а также Раздаваемый – сомнений не вызывало.Вопрос состоял в следующем: КТО есть Приемлющий, то есть КОМУ приносится евхаристическая жертва? По мнению византийского философа и преподавателя богословия диакона Сотириха – Приемлющий Жертву есть Бог Отец, то есть "Сын приносит Себя в жертву Отцу". Иное утверждал Киевский митрополит Константин, энергично поддержанный Николаем, епископом Мефонским: "Жертва принесена всей Троице, а следовательно, и Самому Сыну". После длительной полемики было принято именно это учение, суть которого можно выразить словами: "Иисус Христос, как человек, принес в жертву Самого Себя как человека – в жертву Единому Богу, Святой Троице, а, следовательно, и Самому Себе как одному из Лиц Троицы". Применяя эти рассуждения к событию Благовещения, мы должны признать, что Иисус как Бог, как Единый от Святой Троицы, принимает участие в зачатии Самого Себя как человека…

Закончен ли многовековой спор о толковании Халкидонского Догмата, о сочетании двух природ в Лице Иисуса Христа? Осмелимся предположить: нет, не закончен. Но теперь это вопрос приобретает уже апокалиптическое звучание. Центральный образ Откровения Иоанна: Сидящий на престоле, к Которому подходит Агнец: "Стоял Агнец как бы закланный… И Он пришел и взял книгу из десницы Сидящего на престоле" (Откр.5:6-7).

Как же соотносятся образы Агнца и "видимого Бога": Ветхого Днями, Сидящего на престоле? Эти две фигуры в Священном Писании не раз оказываются рядом. Агнец подходит к Сидящему на престоле, в полном соответствии с видением пророка Даниила, где показан "как бы Сын Человеческий" (Дан. 7:13), подходящий к Ветхому днями. Также и первомученик Стефан говорит: "Вот, я вижу небеса отверстые и Сына Человеческого, стоящего одесную Бога" (Деян.7:56). Если Сидящий на престоле есть Иисус Христос в Своей Божественной природе, тогда как Агнец есть Иисус Христос в Своей человеческой природе, то, в полном соответствии с Халкидонским Догматом получается, что Иисус Христос как Бог подходит... к Самому Себе как Богу. ⁽²⁾

Библейская история от Адама до Иисуса была временем, когда Иисус Христос открывался как Бог, как Творец, как Единый Сущий (Яхве). В образе небесного Человека Он являлся Адаму, посещал Авраама, беседовал с Моисеем, пребывал в Святая Святых Соломонова храма.

В акте зачатия и рождения от Девы Марии Яхве становится человеком: проповедующим, распятым, воскресшим, восшедшим на небеса и возрастающим в лучах Божественной славы. Как человек, Он возглавляет Свою Церковь, питает Ее Своим Телом и Кровью, открывает Ей Божественные тайны, которые постепенно постигает Он Сам. То есть как Бог, Он постепенно открывает божественные тайны Святой Троицы – самому Себе как человеку.

Таким образом, если мы примем, что Сидящий на престоле – это Иисус как Бог, тогда как Агнец – Иисус как человек, то это позволит осознать религиозный смысл грядущей апокалиптической эпохи. Ее суть – откровение Иисуса Христа одновременно как Бога и как человека, в совместном действии Своих двух природ. И это нам еще только предстоит постепенно узнавать, по мере совершения событий, предсказанных в Его Откровении апостолу Иоанну.

Павел Черемухин. Константинопольский собор 1157 г. и Николай еп. Мефонский. http://www.regels.org/Nicholas-of-Methone-teaching.htm
Лев Регельсон. КТО ТАКОЙ ВЕТХИЙ ДНЯМИ http://www.regels.org/Ancient-of-days.htm

Віра - основа спасіння.

Олександр — Sun, 23 Sep 2018 11:44:00 GMT

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Сьогоднішні читання з Євангелія надихнули мене на роздуми що обидва вони про одне, але з різних точок зору.
Ін. 3:13-17

«Ніхто не сходив на небо, тільки Той, Хто зійшов з небес, Син Людський, Сущий на небесах. І як Мойсей підніс змія в пустелі, так належить піднестися Синові Людському, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне. Бо так полюбив Бог світ, що віддав і Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина Свого в світ, щоб судити світ, а щоб світ спасся через Нього».

Мф. 15:21-28

«І, вийшовши звідти, Ісус пішов у землі Тирські і Сидонські. І ось жінка-хананеянка, вийшовши з тих місць, закричала Йому: помилуй мене, Господи, Сину Давидів, дочка моя тяжко біснується. Але Він не відповідав їй ні слова. І підійшли ученики Його і благали Його: відпусти її, бо кричить нам услід. Він же сказав у відповідь: Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїлевого. А вона, підійшовши, вклонилася Йому і каже: Господи, допоможи мені. Він же сказав у відповідь: недобре взяти хліб у дітей і кинути псам. Вона сказала: так, Господи! Але і пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх. Тоді Ісус сказав їй у відповідь: о жінко! Велика віра твоя; нехай буде тобі, як ти хочеш. І зцілилася дочка її у ту ж мить».

У першому Євангелії говориться про механізм спасіння людства який вжив Бог Отець, у другому про те, як цей механізм працює. Обидва тексти містять у собі ключові слова які дають розуміння що е головною передумовою спасіння.
Хананеяні були язичниками, котрих євреї сторонилися та вважали чужими. Так само і хананеяні ставилися до євреїв. Але ця жінка звернулася до Спасителя назвав Його Господом та Сином Давидовим бо відчула довіру до Нього та визнала Його.
Господь не зразу їй відповів, а лише коли звернулися Його учні. Та і відмовив їй, бо посланий для спасіння «загиблих овець дому Ізраїлева».
Але жінка наполягала, бо відчувала що Він може спасти її дитину, тоді Ісус сказав що недобре взяти хліб у дітей та віддати псам, бо саме таке було ставлення євреїв до хананеян. Жінка все одно наполягала та сказала що й пси їдять крихти що падають зі столів.
Три рази вона наполегливо просила про допомогу, бо вірила у милосердя Господа та не зважала на його відмові бо бачила Того, Хто прийшов спасти весь світ, бачила Його очі, чула Його голос, всім серцем та всім розумінням відчувала Хто перед нею. І три рази Христос випробовував її віру!
Згадаємо визначення віри апостолом Павлом у посланні до Євреїв 11:1. «Віра ж є здійснення очікуваного i впевненість у невидимому».
Жінка отримала здійснення зцілення доньки, бо її впевненість подолала відмови, якими Господь випробовував її. Цим Господь показав нам що він прийшов спасти всіх, бо нема для нього чужих, і потребує від нас не легковірності, а подвига віри, наполегливості, готовності пробитися до Нього криком, молитвою, вірою.
Як часто буває що ми перестаємо звертатися до Господа бо нам здається що він не чує нас, та ми втомилися молитися, нам здається що можна витратити свій час та сили на щось більш реальне та дієве, а ніж звертатися до невидимого Бога. Насправді то лише випробування нашої віри, чи витримаємо ми як хананеянка який було відмовлено три рази?
Господь зцілив дочку хананеянки і показав нам що Він прийшов спасти не лише обраний народ Ізраїлю, але всіх людей які увірували. Тобто він розширив коло обраного народу вказавши на головну рису що вводить будь кого у це коло. Це є віра!
Таким чином з приходом Христа обраний народ, це той народ що увірував!

Амінь.

Про єдину помістну церкву ...

Олександр — Mon, 19 Feb 2018 11:50:52 GMT

Единой поместной церкви мешает старое мышление

13 Февраля, 2018 Ирина Гасанова

«Рим, Константинополь и Москва будут между собой соперничать за православную Украину. Каждый из них будет тянуть ее на себя. А нам, украинцам, надо думать, как воспользоваться противоречиями между ними в своих интересах», – говорит протоиерей Апостольской православной церкви в Украине (автокефальная или независимая) отец Александр (Титов). Так он прокомментировал намерения Константинопольского патриархата открыть свои представительства в Киеве и Львове.
Эту информацию сообщили СМИ со слов источников в УПЦ МП. Вместе с тем, официального опровержения не было ни от Константинополя, ни от РПЦ МП, ни от украинских православных церквей. Считается, что Вселенская православная церковь через свои подворья (представительства) выстроит более тесные отношения с УПЦ КП и УАПЦ. Также такой шаг создает возможность для создания Единой поместной церкви в Украине под патриархатом Константинополя.

Отец Александр считает, что мешает создавать Единую поместную церковь в Украине не столько внешние обстоятельства, сколько внутренние противоречия между Предстоятелями христианских церквей.

Они мыслят старыми категориями: если есть Единая церковь, то над ней поставлен единый патриарх, а остальные ему должны покориться, – говорит он, – так у нас никогда не будет создана эта Единая поместная церковь».

Именно из-за противоречий между церквями в Украине, по его мнению, за долгие годы, когда в Украине обсуждается идея Единой поместной церкви, никто даже не предпринимал попыток ее реализовать.

«Допустим Филарет (Патриарх УПЦ КП – ред.) становится во главе этой церкви. Тогда к нему должны прийти поклониться обе автокефальные украинские православные церкви и греко-католики? Но сейчас между этими церквями настолько сильные противоречия, что это просто не реально», – убежден отец Александр.

Он отмечает, что почву для создания Единой поместной церкви могла бы заложить демократизация украинских православных церквей. Когда важные для прихода вопросы принимает не священник, который в свою очередь обязан выполнять указания вышестоящего церковного начальства, а по принципу соборноправия, когда все вопросы решает громада прихода.

https://krapka.club/edinoy-pomestnoy-tserkvi-meshaet-staroe-myishlenie/

Вера в Единую, Святую, Соборную и Апостольскую Церковь и ложное понимание церковного раскола

Олександр — Sun, 17 Dec 2017 10:42:05 GMT

Игумен Ватопедского монастыря на Афоне архимандрит Ефрем заявил в обращении к украинцам: "Раскол режет, как ножницами, и тот, кто ушел в раскол, должен понять - он уже вне лона Церкви".

Это утверждение игумена Ефрема, для многих православных выражающее как бы некий новое дополнение к Никео-Цареградскому Символу Веры, в действительности глубоко противоречит нашей вере в ЕДИНУЮ, СВЯТУЮ, СОБОРНУЮ и АПОСТОЛЬСКУЮ ЦЕРКОВЬ.

Понятие "раскола", безоговорочно понимаемое игуменом Ефремом просто как отделение от местной административной "церковной" власти, является нецерковным по существу. Сам институт административной, то есть НЕ ХАРИЗМАТИЧЕСКОЙ, власти, возник только из необходимости согласования практической церковной жизни с жизнью Империи. Харизматической же властью в Церкви наделен только Епископ, являющийся главой и представителем своей епархиальной общины: при этом каждая епархия автокефальна по своей церковной евхаристической природе. Собор представителей автокефальных общин (прежде всего - в лице епископов) имеет право привлекать отдельного епископа к соборному суду и обращаться ко всему церковному народу с призывом не подчиняться какому-либо епископу, которого этот соборный суд признает недостойным. В этом прежде всего и выражается высшая правящая и вероучительная власть Собора.

Если же епископы назначены "сверху" (церковной или государственной администрацией), если они не избраны или не утверждены соборным согласием своей епархии, то они и НЕ ЯВЛЯЮТСЯ представителями церковного народа. И любое собрание таких епископов не выражает волю Церкви, но лишь волю той администрации, которая этих епископов назначила. На этом настаивал архиепископ Ермоген, канонизированный в нашей АПЦ как священноисповедник.
http://www.regels.org/Hermogen.htm

Есть определенная "честность" в том, что после петровских реформ, установивших назначение епископов волей государства, не было НИ ОДНОГО Поместного Собора. Честность заключается в том, что из ТАКИХ Епископов собрать церковный Собор в принципе невозможно: даже их формальное "собрание" не будет Собором. И не случайно подготовка к Великому Собору 1917-18 гг. началась с реального ИЗБРАНИЯ епископов своими епархиями, а также с избрания соборных представителей епархий из священников и мiрян.

В связи с этим часто возникает ошибочное толкование 34-го Апостольского правило, которое гласит:

«Епископам всякого народа подобает знать первого в них, и признавать его как главу, и ничего превышающего их власть не творить без его рассуждения: творить же каждому только то, что касается до его епархии, и до мест к ней принадлежащих. Но и первый ничего да не творит без рассуждения всех. Ибо так будет единомыслие, и прославится Бог о Господе во Святом Духе, Отец, Сын и Святой Дух».

Это правило обычно приводят как "обоснование" единоличной административной власти "первого епископа".

Однако, по смыслу этого Правила, "первый епископ страны", призван лишь следить за выполнением решений Собора в межсоборный период, и даже при этом он не имеет права "ничего творить без рассуждения всех". В тот период, когда создавалось это Правило, было само собой разумеющимся фактом церковной жизни, что каждая община верующих, возглавляемая свои Епископом, является самоуправляемой, то есть автокефальной. И Собор таких Епископов действительно выражал волю ВСЕЙ церковной полноты.

Ситуация "самовластия первого епископа" в период создания 34-го Апостольского Правила представлялась мало реальной, и поэтому не рассматривается подробно. Но все же, для предотвращения подобных, тогда еще почти немыслимых, злоупотреблений, в 34 Правило включено требование: "Но и первый ничего да не творит без рассуждения всех".

Однако в течение длительного имперского периода именно эта сторона церковной жизни, касающаяся управления, подверглась наибольшей деформации. Хотя даже в этот период Соборное начало Церкви в какой-то мере сохранялось, что и позволило Ей продолжить и расширить свое всемiрное служение. Здесь решающее значение имел тот факт, что сама Империя мыслила себя находящейся "под покровом" Церкви, и Глава Империи получал от Церкви особое "помазание", то есть харизматический дар управления.

И только в пост-имперский период происходит полный и принципиальный отказ от церковной Соборности. Возникла новая практика церковной жизни и новое учение, именуемые в церковной среде "сергианством". Согласно этой практике и этому учению, стержнем церковной организации становится административная власть "первого епископа", независимо от того, каким способом эта власть получена. Митр.Сергий (Страгородский) сформулировал суть этого ложного учения еще в качестве члена императорского Синода: "Отказ от повиновения противоречит самому существу церковной правительственной иерархии. Епархиальный епископ несомненно занимает ИЗВЕСТНУЮ СТЕПЕНЬ В РЯДУ ПРАВЯЩИХ ОРГАНОВ, ИЗ КОИХ ОДНИ СТОЯТ ВЫШЕ, А ДРУГИЕ НИЖЕ ЕГО (выделено мною - Л.Р.). К высшим он обязан и почтением и повиновением, а низшие, в свою очередь, – ему обязаны тем же... Проявление произвола в этой области граничит с обструкцией и анархией, а потому решительно не может найти извинения... В порядке управления, по общему правилу, следовательно, принципиально неповиновение совершенно немыслимо, и начальнику ничего не остается делать, как лишить непокорного вверенной ему должности и, следовательно, отчислить от занимаемого места. Здесь не может быть выбора: или слушайся, или уходи" ("Прибавл. к Церк. Вед." 1912, №1, стр. 322-323).
http://www.regels.org/Sergianstvo.htm

Даже согласно 34 Правилу, власть первого епископа не является харизматической: не существует "четвертый сан" для первого епископа. Эта власть лишь временно, условно и ограниченно делегируется ему Собором епископов, каждый их которых обладает харизмой власти в пределах своей общины. Если же, как это имеет место сегодня в РПЦ МП, епархиальные общины НЕ АВТОКЕФАЛЬНЫ, и руководители этих общин (Епископы) просто НАЗНАЧЕНЫ сверху, то собор таких представителей НЕ является церковным собором по существу. При отсутствии действительных СОБОРОВ и автокефалии общин, епископы - как по отдельности, так и в совокупности, не выражают волю церковной полноты, но лишь волю назначившей их администрации.

При этом вместо харизматического церковного организма возникает АДМИНИСТРАТИВНЫЙ МЕХАНИЗМ по образцу армии или государства. Признает ли эту администрацию отдельный Епископ или группа Епископов со своими общинами, или не признает - их принадлежность или не-принадлежность к Церкви определяется НЕ ЭТИМ. В силу всего этого, утверждение игумена Ефрема, что отказ от подчинения руководству такой административной машины якобы ставит Епископа и его евхаристическую общину "вне лона Церкви", является совершенно бессмысленным.

Доповідь на конференції по злочинам проти Церкви 10 червня 2015 р.

Олександр — Mon, 12 Jun 2017 04:16:28 GMT

Цими днями виповниться півроку як відійшов до Господа Його вірний і самовідданий слуга протоієрей Гліб Якунін, відомий як правозахисник, політик, дисидент, невтомний борець з духовним нечестям, в’язень сумління та публіцист, один з засновників та секретар Синоду Апостольської Православної Церкви.

Гліб Якунін народився у 1934 р., закінчив Іркутський сільськогосподарський інститут, де познайомивсь з о. Олександром Менем, під впливом якого навернувсь до віри і вирішив присвятити себе служінню Богу. У 1958 р. він вступив до Московської Духовної семінарії,звідки його скоро було виключено за вимогою влади. Далі служив псаломщиком в московських храмах. У 1962 р. був висвячений у священики і служив у Зарайську і Дмитрові. Пора Хрущовської «відлиги» насправді обернулась «заморозками» для церкви - був взятий курс на ліквідацію релігії, закривались і руйнувались храми,а церковна ієрархія слухняно виконувала вказівки влади. От тоді у 1965 р. священики Гліб Якунін та Миколай Ешліман за участю Фелікса Кареліна склали пролунавший на весь Християнський світ «Відкритий лист до патріарха Алексія І» у якому розглядався стан Церкви в СРСР та її взаємини з комуністичною державою. Копії листа були доправлено всім єпархіальним архієреям та владним особам керівництва державою. Священики висловлювали протест проти незаконного контролю з боку держави за хрещеннями,вінчаннями,відспівуваннями, проти масового закриття храмів,монастирів,примусового віддалення дітей від Церкви,проти заборони на здійснення треб на дому та панахид на кладовищах, проти втручання світської влади в поставлення духовенства. Вони напряму закликали Алексія І відкинути страх і сміливо виступити-проти стукацтва в храмах, коли на всякого, хто брав церковний шлюб, або відспівував рідних, або хрестив своїх дітей так званий староста (ставленик влади) терміново повідомляв за місцем роботи, після чого слідували репресії. За цей лист на обох священиків була накладена заборона в служінні (без позбавлення сану) з формульовкою «впредь до розкаяння». Після цього листа до отців стали приходити колишні ,і не тільки колишні «катакомбники» і приносити з собою збережені матеріали і документи,що викривали узурпацію церковної влади митрополитом Сергієм (Страгородським). Пізніше ці матеріали лягли в основу книги сподвижника о. Гліба церковного історика Льва Регельсона «Трагедія Російської Церкви 1917-1945». А тим часом доля священиків-дисидентів була наперед визначена:на них чекали тюрми,табори,заслання.

У 60-70 р.р. о. Гліб- активний учасник правозахисного руху. Після вигнання Солженіцина у 1974 р. і в подальші роки за його участю було написано півтора десятка звернень,з яких самим резонансним було «Звернення до 5 Асамблеї ВРЦ у Найробі» де йшлося про підривну роботу КДБ в екуменічному русі. З 1976 р.-співзасновник і голова «Християнського комітету захисту прав віруючих в СРСР» на підтримку Хельсінкської групи. До арешту (листопад 1979 р.) ним було опубліковано сотні матеріалів,що свідчили про масове придушення релігійної свободи в СРСР. Ці матеріали одержали широкий міжнародний розголос. У 1980 р. о. Гліб Якунін був осуджений за ст.70 («антирадянську агітацію і пропаганду» ) і став в’язнем тюрми Лефортово і політичного табору «Перм-37»,а потім відбував заслання в Якутії,де почав писати свою знамениту поему.

По амністії в 1987 р. разом з іншими в’язнями сумління о. Гліб повернувсь із заслання і навіть був відновлений Патріархією у сані священика. Одержав призначення на служіння у сільському храмі у Московській області. Але його не задовольняло тихо сидіти на приході. У 1990 р. о. Гліба обрано народним депутатом РСФСР. Він бере участь у роботі над Законом про свободу віросповідань, сприяє відкриттю численних храмів і монастирів. Після серпня 1991 р. публікує архівні матеріали про співробітництво церковної номенклатури з спецслужбами. Ним були досліджені документи з1918 по1988 р. Збірка «Справжнє обличчя Московської патріархії»(М.,1995) пізніше допрацьована вийшла під назвою «Історичний шлях православного талібанства»(М., 2002). Фактично за розкриття цих архівів восени 1993 р. він був позбавлений Московською патріархією священного сану. Формальною ж причиною стала його парламентська діяльність після того як Синодом було прийнято рішення про неприпустимість участі кліриків у політиці .

У 1993-1995 р.р. о. Гліб-депутат першої Держдуми, організатор Громадського комітету захисту свободи совісті. Маючи доступ до архівів о. Гліб знайшов чимало підтверджень пильної уваги з боку КДБ за діяльністю о. Олександра Меня і серйозних підстав вважати спецслужби причетними до його загибелі. В Думі о. Гліб продовжував з’являтись в рясі і з хрестом,чим викликав особливе невдоволення священоначалія, яке його врешті піддало анафемі у 1997 р.. О.Гліб і далі бере участь в християнсько –демократичному русі, хоч і наражається на непорозуміння і спротив. В Росії релігійність не асоціюється з боротьбою за справедливість,яка сприймається як виключно світська, мирська справа. І атеїсти і віруючі в один голос докоряли йому: «Священик має бути священиком і не лізти в політику». А о. Гліб відповідав: «Я займаюсь політикою через те, що ті, хто повинен єю займатись, не займаються єю належним чином.»

З 2000 р.р. О. Гліб спрямував зусилля на створення Апостольської Право-славної Церкви, яка задумувалась як така форма церковної організації, у якій не повторювалися б пороки синодально-патріархійної бюрократичної системи. Значна частина єпископату і громад АПЦ –в Україні (Доречи, апостольське приємство йде від УАПЦ через митр. Мефодія(Кудрякова). О. Гліб докладав чимало зусиль до цього-часто бував у нас, та взагалі вважав Україну полем боротьби за релігійне майбутнє. (інтерв’ю на радіо «Свобода» 2003 р.)

Посилання: Найбільш повна (хоч і не вичерпна) підбірка праць і публікацій о. Гліба Якуніна на сайті Льва Регельсона: WWW.regels.org/documents.htm.

Священник Глеб Якунин. «Хвалебный примитив юродивый в честь Бога, мирозданья, родины» М., 2008.

Доповідь на конференції "Історія і сучасні виклики безкарних злочинів радянського тоталітаризму проти Церкви". 10 червня 2015 року

Великоднє Послання

Константин_Миськів — Tue, 11 Apr 2017 11:29:26 GMT

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ

Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні ченці та черниці!

Дорогі у Христі брати і сестри!

Христос воскрес!

В ці благодатні дні, коли Церква святкує найвеличніший празник - Воскресіння Христове, запрошуючи ангелів і людей, небо і землю, увесь світ видимий і невидимий з'єднатися у прославі воскреслого Господа, щиро бажаю, щоб ця світла і всеперемагаюча радість вщерть наповнила сьогодні наші серця. Хотілося б донести добру новину у кожну вашу оселю, до всіх родин нашої єпархії та поза її межами, побажати, щоб чисті почуття торжества і перемоги наповнили кожну християнську душу, можливо сьогодні скорботну і утиснену, але таку, що потребує милості і допомоги Божої, адже "Христос Воскрес – радість вічна". Воскресіння Христове дарує нам віру, сильнішу за земні страждання. Воно дає нам силу перемагати їх, бо радість Воскресіння Христового для всіх християн є джерелом світла, миру, любові, мужності й сили. Адже Сам Христос сповістив про Себе, що Він є Творцем світу, Джерелом та Подателем Життя і Він Сам з'єднує людину з Богом Творцем та виявляє в її житті благодатні плоди цього єднання, які ми отримуємо через Його Сина, Ісуса Христа, Який в день Свого Воскресіння тричі з’явився учням і апостолам. Перше явлення було Марії Магдалині біля гробової печери, пізніше – двом учням на шляху в Емаус, а ввечері – всім апостолам. Можливо і комусь з нас Господь явиться в цей Світлий й радісний День та покаже нам Свою велич, що Голгофським стражданням і Воскресінням гріх знищено й переможено бо Христос, безвинний, приніс Себе в жертву на знак спокути гріхів всього людства. Христос – Агнець, Самого Себе віддав в жертву за гріхи світу. Через Хрест Христа нас звільнено від провини первородного гріха. Тому, щораз, коли ми причащаємось хліба та вина, які дією Святого Духа стають істинними Тілом і Кров'ю Христа, ми стаємо співучасниками Його Голгофських страждань.

Сьогодні маємо нагоду подумати над тим, скільки Своїх дарів роздає Господь протягом нашого життя! І все це — предмет і привід для радості. Якщо ми молоді та енергійні, то дякуймо Богові і радіймо, особливо тоді, коли живемо в чистоті, довір'ї та відданості Творцеві; радіймо від успіхів у навчанні та роботі. Втішаймось нашими здобутками як у сімейному, так і в Богу посвяченому житті, адже Христос є основою і ціллю нашого буття. З Христом радіймо у мудрій і чистій старості. Радіймо, коли ми прощаємо наших кривдників; щиро молимось та маємо нагоду часто відвідувати Божий храм. Радіймо від зустрічі з людьми, від усвідомлення великого дару жити і вірити. Відчуття духовної радості від Воскресіння додає нам сили у земній мандрівці, служить незмінним джерелом надії на вічне і щасливе життя з Христом.

Однак, свідомість багатьох із нас, мабуть, перейнята спокусливими думками щодо принизливого економічного становища, соціальних проблем у нашому суспільстві та нереалізованих політичних обіцянок. Звідси – непевність, розпач, сумніви і нарікання. Багато з них є виправдані з людської сторони, однак для всіх християн – це ще одна нагода відкрити мізерність створених нами земних кумирів. Невгамовне бажання успіху, кар'єри, багатства, хвороблива конкуренція постають мізерними перед Тим, Хто є джерелом і Творцем самого світла. Христове воскресіння чинить нас нездоланними для всіх спокус та гріхів. Сьогодні, коли на повному ходу йде нищення народу через політичні ігри багатих світу цього - ми часто впадаємо в спокусу і не розуміючи, що твориться насправді, починаємо підтримувати, тих, хто каже нам неправду та показує нам певні свої інтереси, підкреслюючи, що це наша воля, наше майбутнє, наше приниження і все проти нас, а насправді нас використовують, як непотрібних та нерозумних. Ми непереможні, доки живемо з Христом і в Христі, доки керуємося святим Євангелієм і заповідями Божими, доки маємо Церкву, як найвищу помічницю у справі нашого спасіння. Саме тому це пасхальне переживання непереможної радості повинно стати для всіх нас джерелом сили у виході з будь-яких життєвих криз, зброєю в боротьбі за правду і справедливість. Живімо з відчуттям постійної присутності Того, Хто об'являє Себе через святе Євангеліє, Хто чекає від нас віри, любові та милосердя. Ми покликані бути для світу свідками Христа: нести впевненість у вірі туди, де вона згасає, світитися надією серед безнадійних, бути непереможною любов'ю там, де панує ненависть і страх.

Пасха Христова — це дар божественної любові, який ми повинні нести у світ і свідчити про істину Воскресіння. Це священна місія кожного християнина, всієї Церкви Христової, особливо це стосується тих, хто згідно зі своїм покликанням, отримав від Христа завдання іти і навчати всі народи, хрестячи усіх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Ми усі, дорогі у Христі, котрі хрещені Його ім’ям, є співпрацівниками Божими на Його ниві, і від нашої життєвої позиції залежить стан духовного клімату в нашому серці, в наших родинах, в суспільстві і державі. Тож відважно проповідуймо своїм життям Воскреслого Христа, несімо свої особисті хрести без страху і розчарування, пам'ятаючи слова Христа Спасителя: "Ось я з вами по всі дні вашого життя". Він з нами в радості і скорботі, в здоров'ї і хворобі, в успіхах і невдачах. Він іде з нами життєвим шляхом. Нехай же промені безмежної великодньої радості щедро осявають ваші душі, наповнюють миром та любов'ю. Хай прославлення Воскреслого життя лунає не тільки у нашому великодньому привіті, але стане змістом наших земних реалій. Зробімо так, щоб через нас ця Пасхальна радість огорнула й усіх тих, хто не може бути нині у храмі: хворих, ув'язнених, подорожуючих, тих, хто далеко від рідного дому з власної волі чи з примусу.. Радіймо і веселімося, відкиньмо страх і сміливо рушаймо за ангельським наказом, як апостоли і праведні жінки-мироносиці, звіщаючи світові величну новину, що Христос воскрес! Благодать Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.

Воістину воскрес!

Константин, Архієпископ Львівський і Галицький

Львів Паска Господня 2017 р.

Хресна хода 09 квітня 2017

Олександр — Mon, 10 Apr 2017 12:16:23 GMT