Вітаю Вас Гість!
Четвер, 19.10.2017, 07:30
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Пошук на сайті

Посилання



Слово Митрополита

Стефан митрополит Киевський та всій України

Роль Московської церкви в Україні

1

АПОСТОЛЬСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА 
Апостольська Православна Церква в Україні є незалежним (автокефальним) об'єднанням єпископів, кліриків, ченців та мирян. Духовні корені Апостольської Православної Церкви (АПЦ) сходять до Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви, яка виникла в 1920-х роках, після становлення СРСР. Саме в цій Церкві був хрещений протоієрей Олександр Мень.

Канонічна лінія єпископату (апостольське наступництво) відновлене завдяки Українській Автокефальній Православній Церкві (УАПЦ).
Головний принцип, сповідуваний Церквою, – принцип церковної демократії та соборноправності, втрачений ще за часів імператора Юстиніана, сьогодні ж – лише декларований у православному Символі Віри. Апостольська Православна Церква фактично являє собою конфедерацію незалежних помісних Церков, об’єднаних святим принципом соборності: «В головному єдність, у другорядному свобода, і в усьому – любов…» (Блаженний Августин).

Апостольська Православна Церква повністю приймає традиційне православне віровчення, догмати семи Вселенських Соборів, і розвивається виключно в рамках апостольської традиції, тобто, зберігаючи історичне спадкоємство апостольської віри і таїнств. Ми не ставимо собі за мету «реформи заради реформ», але не відмовляємося від розвитку, якщо він служить для блага Церкви Христової і для порятунку душ людських. І всі наші документи - від Декларації 2000 р. до діянь Собору 2007-2008 рр. підтверджують нашу вірність православним вченням, і, разом з тим, нашу відкритість для сучасного світу.

Апостольська Православна Церква сповідує Апостольський і Нікео-Царгородський Символи Віри, і православне віровчення, засноване на Святому Письмі і Священному Переданні (вченні святих Апостолів, святих Отців, Вселенських Соборів святих).
Апостольською Православною Церквою прославлені і шануються священномученики Олександр (Мень) і Павло (Адельгейм), та священноісповідник Гермоген (Голубєв).


Історія Апостольської Православної Церкви починається з 1999 року. Ряд її прихильників веде свою родословну від Церкви Катакомбної (Істинно-Православної Церкви). В Декларації з утворення АПЦ, яка була оприлюднена на прес-конференції о. Глібом Якуніним, наголошувалося на необхідності оновлення канонічного православ’я. Було запропоновано ввести конфедеративний устрій організації церкви, виборність єпископату та духовенства, рукоположення в сан єпископа без прийняття монашества, пом’якшення постів, перехід на григоріанський календар, скорочення багатогодинних богослужінь, скасування системи церковних нагород, відмову від обов’язкового вживання церковнослов’янської мови, гласність фінансових звітів церковних організацій всіх рівнів, регулярне скликання єпархіальних та помісних соборів. Нижче подаємо текст цієї Декларації повністю:
ДЕКЛАРАЦІЯ
З ПРИВОДУ УТВОРЕННЯ
АПОСТОЛЬСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
Ми, єпископи, священики і миряни Істино-Православної (Катакомбної) Церкви, цією Декларацією ЗАЯВЛЯЄМО про створення Апостольської Православної Церкви. Ми намагаємось здійснити всеохоплюючі та послідовні реформи на благо Церкви Христової, проповіді Євангелія та Православ’я:
  1. Децентралізація церковної влади, повернення до апостольської традиції  церковного управління. Як єпископат, так і духовенство обирається та звільнюється тільки парафіяльними зборами та представленням єпископа та єпархіальної ради. Церковна влада повинна мати три свої гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Ми особливо наголошуємо на незгладимості священного сану та небажаності дисциплінарних заходів покарання.
  2. Відновити «Святе Святих» життя Церкви – Соборність. Помісні Собори – найвища влада у Церкві, мають скликатися регулярно, не менш ніж раз на три роки.
  3. Ми відмовляємось від географічного, національно-територіального принципу «канонічної території», що по суті являє собою середньовічні кріпосницькі пережитки державного устрою, перенесеного на сферу церковного життя.
Цей принцип, широко вживаний у православ’ї, призводить в решті-решт Церкву до духовної стагнації і, окрім того, до неминучої залежності Церкви від держави.
  1. Ми вважаємо можливим прийняття григоріанського календарного стилю, як це зробила більшість православних Церков, в залежності від побажань віруючих.
  2. Скасувати систему церковних нагород, що породжують кар’єризм і корупцію.
  3. Богослужіння може здійснюватись за бажанням віруючих будь-якою мовою – українською або російською.
  4. Виключити з практики церковного життя обов’язкові побори за богослужіння і треби, обмежить добровільними пожертвуваннями.
  5. Рекомендувати більш суворий контроль та гласність у фінансовій сфері церковних організацій всіх рівнів. Уповаючи на милість Божу, на молитви сонму сповідників та новомучеників, а також шанованого нами просвітителя і священномученика Олександра Меня, ми віримо що наша Церква, входячи у трете тисячоліття, послужить справі проповіді Воскресіння Христового.
ВИТЯГ
З «КАНОНІЧНОГО СТАТУТУ
АПОСТОЛЬСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ»
  1. Апостольська Православна Церква свою діяльність будує на Священному Писанні, канонах і Переданні Вселенської Церкви і пасторських потребах сьогодення. В разі протиріччя між різними канонами, між канонами й Словом Божим, між Переданням і звіщенням Євангелія в умовах сучасності, Апостольська Православна Церква вважає за необхідне і припустиме вносити зміни в канони і розвивати Передання в суворій відповідальності духові і букві Божественного Одкровення.
  2. Єпископи, священики і миряни Апостольської Православної церкви у дотриманні заклику Спасителя й Господа Ісуса Христа «Хто хоче бути більшим між вами, нехай буде всім слугою» (Мф.20:26) вважають за необхідне побудову християнського життя на повазі до потреб і волевиявлень віруючих православних християн, із збереженням за єпископом і священиком обов’язку берегти і навчати істинам віровчення, разом з паствою організовувати богослужбове життя, проводити справи милосердя і служіння ближнім.
  3. Згідно із апостольським закликом «Мусять бути між вами і поділи, щоб відкрились між вами й досвідчені» (1Кор.11:19), Апостольська Православна Церква допускає і заохочує різноманітність богослужбового укладу і принципів організації життя громади при збереженні віроучительної єдності духу братньої любові, закликає до поширення екуменічного спілкування між братами по вірі в Господа Ісуса Христа.
НАРИС КОРОТКОЇ ІСТОРІЇ
АПОСТОЛЬСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
Перші групи та громади, застосувавши до себе найменування АПЦ «стихійно» утворилися з віруючих, «окормлявшихся» катакомбним священиком Анатолієм Жога (по деяким даним з «богородичників» секачовської лінії, в Сибірі). 19 червня 1992 року в місті Северобайкальске (Бурятія) зареєструвались. Деякий час проіснував незалежно ( у тому числі і називаючи себе Апостольськими громадами по зразку деякої «пергамської» церкви) групи та громада з їх лідерами, шукаючи священства звернулися до «старообрядчеської», давньоправосланої церкви та були прийняті під омофор єп.. Силуяна (Киліна), проте біля 1999 року, після того як з’ясувалось, що деякі особливості звершення богослужіння, частина віросповідних принципів і загальний стрій їх церковного життя не в усьому відповідає старообрядчиським традиціям, на жаль не без закидів на нещирість їх шляхи розійшлися (єп.. Силуян встиг висвятити за для них двох священників).
Приблизно у той же час від 1992 року і в Україні частина віруючих шукає реформування та відродження первісного християнства.  В 1995 році тодішній патріарх Київський і всієї України Володимир (Романюк) та отець Гліб (Якунін) вже обговорювали можливості оформлення в якомусь вигляді, в тому числі і «альтернативного православ’я», що виходило із катакомб, видали книгу в Києві «Справжній лик МП». 
Також в 1995 році у Києві собором на чолі з патріархом Володимиром (Романюком), був висвячений во єпископа Мефодій (Кудряков), якому судилося відновити лінію апостольського преємства АПЦ.
17 грудня 1996 року в місті Тернопіль, по благословенню патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми), собором на чолі з єпископом з Мефодієм (Кудряковим) та єпископом Іоанном (Модзалевським) во єпископи висвячений Стефан (Линицький) уродженець міста Суми, ще в 1982 році таємно поставлений во ієродиякони схимитрополитом катакомбної церкви Генадієм (Секачом). З моменту прийняття в1997 році в РФ більш жорсткого законодавства, поширились випадки переслідування служителів та віруючих АПЦ в Бурятії і почався їх вихід, деяких в сторону Києва.
Наступний етап історії АПЦ приходиться на 1999 рік, коли архієпископ ІПЦ Стефан (Линицький) проводив консультації з єпископами дружніх  юрисдикцій стосовно можливості висвячення єпископів не для своєї церкви.
7 січня 2000 року був висвячений єпископ Кіріак (Темерциді). Разом з ним Стефан (Линицький) висвятив ще декілька архієреїв, а сам був підвищений до сану митрополита.
С початку 2000 року митрополит Стефан і єпископ Киріак разом з отцем Глібом (Якуніним) і декількома правозахисниками виступили з ініціативою утворення громадського руху за церковну реформу і відродження первісного християнства. Частина однодумців м.Стефана (Линицького) прийняла ці ідеї, о.Гліб (Якунін) став секретарем собору єпископів в тільки що оформленої юрисдикції.
Приблизно в цей час прибічники таких самих ідей з’являються і в Україні.

7 травня 2000 року керуючий справами РІПЦ Рафаіла (Прокопьєва) ігумен Віталій (Кужеватов) приєднався к ПЦВ і висвячений во єпископа.

21 вересня 2000року АПЦ(Б) оформилась як централізована релігійна організація.

З березня 2001 року в напівпідвальному приміщенні офісу громадського руху «За права людини», звершуються періодично богослужіння.

8 червня 2001 року в Бурятії отримує офіційну реєстрацію (посвідчення №358) ще одна громада АПЦ.

14 січня 2002 року висвячений во єпископи Сергій (Журавльов) до Київської кафедри (за нею і рахувався по 2004 р).

З липня 2002 року Віталій (Кужеватов) - керуючий справами АПЦ

25 жовтня 2003 року висвячений Діонісій (Агапов) для АПЦ(Б)

2004 рік Називаючи себе раніше ПЦВ (Православна Церква Відродження), потім АПЦ, була зареєстрована в мінюсті РФ як ОПОАТ (Об'єднання Православних Общин Апостольської Традиції)

24 березня 2006 року єпископом Київським став Віктор Веряскін

4 липня 2006 року єп. Віктор Веряскін возведений в сан митрополита Київського і всієї України.

18 жовтня 2013 року єпископ Олег Ведмеденко був обраний митрополитом Київським і всієї України. Єпископ Віктор Веряскін вийшов за штат, а трохи пізніше з виключеним з церкви вікарним єпископом Юріем Чорнобровом створив окрему Апостольську Ортодоксальну Церкву.

25 грудня 2014 року помер о.Гліб (Якунін).

21 листопада 2015 року єпископи Веряскін, Чорнобров (АОЦ) та Горецькій и Бабаревич (АПЦ) провели збори на яких вибрали митрополитом Віктора Веряскіна.

29 листопада 2015 року єпископи Володимир Мочарник та Олег Ведмеденко утворили Українську Незалежну Апостольську Православну Церкву.

23 грудня 2015 року у Києві був проведений собор АПЦ в Україні, на якому була визнана незалежність АОЦ (Апостольської Ортодоксальної Церкви), та фактичне приєднання до неї єпископів Горецького та Бабаревича. Митрополитом Київським та всієї України АПЦ був обраний єпископ Стефан Негребецький.


 
 

Олександр Мень – православний святий

Однією із перших важливих подій Апостольської Православної Церкви, було причислення до лику святих у вересні 2000 року протоієрея Олександра Меня, який трагічно загинув 9 вересня 1990 року. Отець Олександр своїм життям подав приклад, яким має бути пастир Церкви. Причини кризового стану Московської патріархії визначались ним наступним чином: «Обрядовір’я, обскурантизм, конформізм, неспроможність вдовольнити потреби народу, самовдоволення обмеженої касти жерців, яка з презирством поглядає на все «мирське», архаїчні форми побожності, відрив від Євангелія і Писання, спрямування людей до сурогатів віри …». Святий Просвітитель Олександр закликав: «Нагальним є переосмислення внутрішніх проблем церковного життя. Тут все взялось пліснявою». Отець взяв на себе апостольське служіння – натхненно, різноманітно і всілякими засобами проповідував Євангеліє людям, які не чули про Христа, або знехтували Ним.

Це служіння будувалось на численних дарах Божих якими він був наділений: дарі розуміння, дарі усного і письмового слова, дарі смиренномудрості, дарі миролюбства. Олександр Мень приваблював (його книжки й записані проповіді привертають увагу й до сьогодні) щирою вірою, відсутністю самовозвеличення і утримуваністю від нападів на будь-кого. Він наголошував: «Для мене віра, яку я сповідую, є Християнство як динамічна сила, що обіймає всі аспекти життя, відкрита для всього, що створив Бог у природі і в людині. Я сприймаю його не стільки як релігію, яка існувала на протязі двадцяти століть минулого, але як шлях у майбутнє». Значущою є думка отця, що з XXI століття «християнство тільки починається».

Отець Олександр загинув від руки вбивці по дорозі до храму, де мав відправляти службу Божу. Кращою пам’яттю про нашого святого покровителя буде продовження його справи християнського просвітлення, відкриття шляху до Бога новим людям, наповнення церковного життя духом свободи та любові у Христі.

Священносповідник Єрмоген Голубєв

Окрім отця Олександра Меня, Апостольська Православна Церква 7 вересня 2008 року на своєму Соборі прославила у лику святих архієпископа Єрмогена (Голубєва) як святителя і сповідника. 

Архієпископ Єрмоген (в миру – Голубєв Олексій Степанович) народився 3/16 березня 1896 р. в Києві. Його батько, Степан Тимофійович, був доктором богослов’я в Київській духовній академії та Київському університеті св. Володимира. Здобувши вищу духовну освіту та маючи монаший постриг, був призначений у число братії Києво-Печерської Лаври. Там він ніс послух у бібліотеці і був не лише вченим-монахом, а й людиною щирою та відкритою для спілкування. Його твердість по відношенню до неправди та готовність постраждати за істину здобули любов та повагу всієї лаврської братії. У 1922 р. він стає членом Духовного Собору Києво-Печерської Лаври і здобуває сан архімандрита. А у 1926 р. призначається її настоятелем.

У 1931 р. Лавру було закрито, а її 34-річного настоятеля з братією заарештовано й присуджено до розстрілу, який згодом було замінено на 10 років каторжних робіт. У 1953 році, возведений у сан єпископа, владика служив на різних єпархіях у Росії та в Узбекистані. На ці роки розгулу атеїзму і тотального контролю та утисків держави щодо церкви припадає самозречена праця єпископа (згодом архієпископа) Єрмогена із відстоювання прав Церкви. Листи, петиції до церковної влади і керівників Радянської держави мали за мету відновлення церковних канонів і громадянського законодавства щодо Церкви, які грубо порушувались. Так, наприклад, заява групи архієреїв 1965 року на ім’я патріарха Алексія I є чи не єдиною за всю повоєнну історію РПЦ. В ній, зокрема, було прохання терміново відшукати шляхи до виправлення ненормального стану в якому опинилось духовенство, коли церковний актив (т. зв. «двадцятки») ігнорував і практично усував настоятеля від керування життям парафії. Окрім того, владика Єрмоген, перебуваючи на Ташкентській та Середньоазіатській єпархії, не тільки перешкоджав закриттю храмів, а й ремонтував старі та будував нові, допомагав священикам, не боявся рукопокладати і призначати на церковні посади людей, які мали судимість за ст. 58 (контрреволюційна діяльність), порядкував єпархіальні фінанси, займався благодійництвом.

Всім, хто знав владику, він запам’ятався також численними випадками прозорливості, зцілень і чудотворень, своєю надзвичайною скромністю та смиренням. Репутація архієрея, що стійко протидіяв тиску влади, гуртувала навколо нього молодих священиків, які шукали шляхів поліпшення ситуації всередині Церкви. Із «Заявою», оприлюдненою владикою Єрмогеном та іншими єпископами РПЦ, та суспільними виступами 1960-х років пов’язують початок правозахисного руху в СРСР. Звичайно, такі дії архіпастиря викликали численні наклепи і скарги, особливо з боку партійних кіл, які тисли на Раду у справах РПЦ, а та в свою чергу – на Московську Патріархію.

Відтак небажаний і «незручний» архієрей був дочасно відправлений за штат у Жировицький монастир в Білорусії. Але й там владика не припиняв свою боротьбу за справедливість, до кінця життя не йшов ні на які компроміси – ні з світською, ні з церковною владою.

7 квітня 1978 року на свято Благовіщеня владика Єрмоген відійшов до Господа. Причиною смерті був серцевий напад. Церковна влада тривалий час не давала дозволу на перенесення тіла у Київ та заборонила будь які урочисті відправи по спочилому опальному архієрею. Тіло владики, за свідченнями очевидців, не тільки не зазнало тління, а ще виточило пахощі. Згідно із заповітом владики, його було поховано на Преображенському кладовищі поблизу Китаївської пустині на околиці Києва поряд з могилками братії Печерської Лаври. Похорон супроводжувався чудесними явищами і на його могилі відбувались численні зцілення хворих.

Відтак, обставини життя і сповідницького служіння архіпастиря Христового не тільки не перешкоджають, але й вимагають його прославлення. Що й здійснено.

АПЦ в її суспільному бутті

Реєстрація АПЦ була здійснена в травні 2004 року у міністерстві Юстиції Російської Федерації як централізованої релігійної організації за назвою «Об’єднання православних общин апостольської традиції». «Апостольська Православна Церква» - це самоназва цієї організації.
У багатьох прибічників Апостольської Православної Церкви, як колись и у архієпископа Єрмогена, є сумнів у канонічному статусі Російської Православної Церкви Московського Патріархату, відзначається несоборове походження її ієрархії. При цьому беруться до уваги документально засвідчені факти співробітництва її ієрархів із спецслужбами в період комуністичної атеїстичної влади, у тому числі й у справі боротьбі з релігією як такою разом з тим, на відміну від радикально-консервативних гілок альтернативного православ’я, Апостольська Православна Церква не бере під сумнів присутність благодаті у таїнствах, що здійснюються щиро віруючими священиками Церкви Московського Патріархату.
У своїх публікаціях Апостольська Православна Церква наголошує не на протиставленні власної структури московському патріархатові, а на необхідності викриття його вад із метою співпраці у ії внутрішньому відродженні, запровадженні громадської дискусії з найбільш болючих питань, скликанні Помісного собору, обранні законного священноначалія.
Апостольська Православна Церква виявляє свою толерантність щодо інших християнських конфесій. Зокрема, їй притаманна прихильність до західних християн, практика спільних екуменічних молитов і спів служінь з ними. На Соборі 2008 р. було затверджено «Декрет про міжцерковне співробітництво».
З метою залучення більш широких кіл мирян для допомоги Церкві у просвітницькій та благодійній діяльності, розроблені основні законотворчі документи і Статути Братств Св. Софії – Премудрості Божої та Св. Віталія.
У 2008 р. декретом собору були ухвалені рекомендації по Літургійній реформі, спрямовані на те, щоб, враховуючи літургійний досвід ранньої Церкви, зробити літургійні форми більш зрозумілими і зверненими до сучасної людини в умовах сьогодення.

Організаційна структура АПЦ

З 2003 року Предстоятелем Апостольської Православної Церкви є Високопреосвященнійший Віталій, митрополит Московський та руський. При Церкві діє Священний Синод, секретарем якого довгий час був протоієрей Гліб Якунін.

 

Стефан (Негребецький), митрополит Київський і всієї України Віталій (Кужеватов), митрополит Московський і Руський

.
Громади АПЦ існують у багатьох містах Росії, у Бурятії, Литві, Швейцарії, Німеччині, США, Білорусі.  Деякі громади легалізувались шляхом повідомлення про своє існування органів державної адміністрації (як, наприклад, Київська, що існує з 2007 року). Громади діють також на півдні України, деякі знаходяться у стані формування.
В АПЦ, як і в ранньохристиянський церкві акцент робиться більшою мірою на проповіді Євангелія, ніж на утвердження «земних» аспектів церкви. Тому сьогодні для молитви використовуються придатні приміщення, взяті в оренду, домові церкви, або приміщення інших християнських конфесій по домовленості.

АПЦ – відкрита до діалогу і шукає братніх стосунків з іншими конфесіями. На сьогодні встановлено євхаристичну єдність з Цервою Святої Віри Східних Християн(Колумбія) та з Українською Автокефальною Православною Церквою у Мексиці. На рівні особистих контактів ієрархія АПЦ має численні дружні стосунки з єпископами і священиками УГКЦ та УПЦ КП.
Слід зазначити, існування АПЦ сприймається неоднозначно, особливо з боку консервативно налаштованих прибічників так званої «канонічної церкви» Московського патріархату. У 2009 р. видавничим відділом АПЦ видано «Збірник нормативних документів», які висвітлюють ії вчення і діяльність. В окремих видавництвах видані богословські праці і проповіді митрополита(2007-2013) Віктора (Веряскіна): «Евангельские проповеди», Симферополь, 2008, «Приди перед зимой», Киев, Обитель, 2005, «Введение в круг священных времен. Популярное богословие», Киев, Обитель, 2006 – 2009. У різний час були видані праці прихожанина АПЦ відомого історика церкві й публіциста Л. Регельсона «Трагедия Русской Церкви. 1917 – 1945 гг.» (1977г.), та «Земля Адама»(1997 г.), а також збірник статей о. Гліба Якуніна. Книги митрополита(2013-2015) Олега (Ведмеденка) "Нехай буде воля Твоя", "Ключ Давидів", "Смак Благодаті", "Іще ніч ...".
При підготовці священнослужителів враховується вже наявний досвід у кандидатів душпастирської роботи, широкий світогляд, обізнаність з основами богослов’я. Бажаючі проходять очні та заочні курсі з богослов’я та інших церковних дисциплін.

Згодом буде внесена інформація про історю АПЦ в Україні з 2015 р.