Вересень - місяць, який дуже тісно пов’язаний з освітою. В цей час ми традиційно присвячуємо сторінки газети справам вчительства, учнівства, підведенню підсумків, малюванню перспектив. Не відступимо від традицій і цього разу, але зараз хочемо глянути на галузь із сторони більш глибокої, духовної. Будемо говорити не так про підсумки, які доволі сумні, як про перспективи, але в більш сутнісному, якщо можна так висловитися, максималістичному плані. Сторону земну теж не залишимо, вона цікава у світлі теперішньої передвиборчої кампанії та деяких доленосних зламних подій, але не зараз. Зараз надамо слово протоієрею Олександру Меню – «великому педагогу душ і сердець людських», трагічна і мученицька смерть якого сталася теж у вересні (9 вересня 1990 р. був убитий невідомими саперною лопаткою). Незважаючи на певний період часу, який нас віддаляє і від дня смерті, і від дня інтерв’ю, записаного в 1989 році, слова о. Олександра здаються нам надзвичайно сучасними, а його аналіз і діагностичні викладки, можливо, дадуть нам зрозуміти причину сьогоднішньої кризи в нашій освіті. А те, що криза в освіті існує напевно, доводити нема потреби.

- Розумієте, коли Христа називають учителем, то зміст в цьому інший – це наставник. Цей термін не придуманий сучасниками євангельських подій. Наставниками називали ба-гатьох людей, які повинні були принести і укріпити в людях вищі духовні цінності. Це не були передавачі інформації. Учитель сьогодні – це передавач інформації, якого без особливих складнощів може замінити комп’ютер, робот, який зможе перевіряти знання і повідомляти якісь блоки інформації.

- Отче Олександре, я не з усім тим, що ви говорите можу погодитися. Є вчителі, яких навряд чи можна назвати просто передавачами інформації.

- Так виходить, але я зараз беру в середньому.

- Напевно, цю ситуацію потрібно якось міняти?

- Не всі з цим згідні. Дехто так і думає, що викладання в школі – є передача інформації. А коли говорять, що ще й виховання, то це, зазвичай, беззмістовна фраза. Тому що в школі зараз вважають, що духо-вне, душевне життя людини – це вторинне. На першому місці повинні бути якісь соціальні, політично-економічні фактори. Ми відмовилися від людини і прийшли до роботоподібної істоти, яку відповідно навчали, і отримали те, що хотіли. Тому драма школи – це тільки частина загальної драми суспільства, яке відмовилося від найважливіших духовних цінностей, які людство мало протягом багатьох сторіч, тисячоріч. І буде завжди мати, бо це просто неможливо змінити, ми просто потрапили в цю чорну смугу. Я вже не говорю про те, що вчитель – це талант. Чомусь ми вважаємо, що художником чи музикантом може бути людина з художнім або музикальним даром, а вчителем може бути всякий. Відбір людей у педагогічні вузи відбувається зовсім інакше, ніж в консерваторію. Людину, в якої немає слуху, в консерваторію не приймуть. А як перевірити, що в цієї людини є дар бути педагогом з великої літери, людини, яка віддасть свою душу? Це ж зовсім інша справа, це покликання, служіння, я б навіть сказав, на межі монашого служіння. Недарма монахи були такими прекрасними педагогами протягом віків і зараз так само. Тому що, не маючи своєї особистої сім’ї, вони всю душу вкладали в цих дітей. Наставник передає часточку своєї душі. А те, що передається інформація, то справа вторинна. Тому що інформація вся закодована в книгах і в інших речах. Треба навчити мислити, треба навчити відчувати і навчити любити. Що для цього потрібно? Найперше, потрібно самому мислити, відчувати, любити. Якщо вчитель не любить своїх учнів, я, на жаль, таких знаю… В мене, наприклад, від школи, від своєї, дуже похмурі згадки. Хоча там були непогані вчителі, яких я пам’ятаю і сьогодні. Але в цілому все було дуже похмуро. Була війна… Я закінчив школу в рік смерті Сталіна і сказав собі, що будь-яка професія, але лиш би не вчителем. Важко, коли тебе так ненавидять. Тому що ми всіх своїх вчителів ненавиділи. І їм було важко з нами. Є прислів’я: лікарю – зцілися сам. Тобто спочатку повинен бути духовний подвиг цих людей. Можливо, це дуже сильно сказано, але виходу немає. З іншого боку я процитую великого педагога Ушинського, який сказав, що «атеїстичне виховання, це безголова потвора». Чому? Тому, що дитина і підліток надзвичайно чутливі до проблеми вічності, смерті, сенсу, для чого все це. Недарма так багато суїциду якраз в ранньому віці. Коли дитина або підліток зіштовхується з дійсністю і не може з нею примиритися. Більш зрілі люди вже огрубіли. І потрібно мати, що віддати дітям. Це дуже важко. Тому що тут повинна бути якась жива традиція. Насправді педагогічний інститут повинен бути місцем становлення молодих людей-студентів. Але це зовсім не схоже на те, що є зараз. Це може нагадувати індійський ашрам. Адже це повинен бути зовсім особливий інститут. Він повинен бути вирваним із системи інших вузів. Тому що у цьому інституті закладено все майбутнє. Тому там повинні знаходитися люди абсолютно особливі. Я не педагог і не можу давати тут якісь рекомендації, але я впевнений, що виховання духовних якостей в педучилищах і інститутах, це найбільш важливе завдання, набагато важливіше, ніж наповнити їх якимось набором інформації. Історія педагогіки, яку вони проходять, це нудно, сухо, нецікаво. Тим більше, що її спотворювали.

Історія педагогіки дуже тісно пов’язана з духовною, релігійною, церковною традицією. Майже всі великі педагоги з неї виростали. А вчитель, який цього не має, йому нема чого передавати. Я стикався з учителями духовно вбогими, їм нічного нам передати. В мене був учитель по історії. Він приходив на урок, витягував із кишені зошит, читав з нього те, що написано в під-ручнику, а оскільки наш підручник був переписаний із дореволюційного з деякими спотвореннями, то виходило дуже смішно. Я приносив старий дореволюційний підручник і слідкував як він… Але я його не суджу. Він був гарною людиною. Часи були сталінські, і він боявся відступити кудись. Яких потвор на-роджувала ця, так звана, освіта, страшно й подумати.

- А що робити? Ви намалювали абсолютно замкнене коло.

- Відповідь ясна. Не-обхідно продумати і підготувати абсолютно нову структуру педагогічної освіти, яка включала б в себе ті духовні цінності, які знаходяться в християнській традиції і взагалі в духовній традиції людства, включаючи пра-ктику. Але, це дуже важко. Мені здається, що мова йде про абсолютно особливий світ, який повинен бути створений, включаючи автотренінги, якісь психологічні вправи, якісь мо-ральні уроки. Не просто набір етичних норм. Це можна прочитати і викинути з голови. Повинно бути щось поді-бне до монастиря, але в іншому ключі. Чи існує така практика? Так, існує. І відповідні люди можуть її вивчити і з неї щось взяти. Це практика духовних шкіл і духовних училищ, які існували в різні часи і в різних країнах.

- А по якому принципу людей відбирати? Є багато талановитих людей, але вони не знають дороги.

- Необхідно паралельно з педінститутами створити експериментальну ба-зу. В цій експериментальній базі буде дуже невелика кількість лю-дей, достатньо проникливих, які будуть приймати в цю групу абітурієнтів, у яких проглядається любов до дітей, вміння, талант. Оцей музикальний талант то-го, хто віддає, але ще не знає як ним скористатися. Але необхідно вивчити традицію. А вона, повторюю, є. Це дуже клопітка, енергійна, на-полеглива і ефективна робота невеликої групи людей. Вони створюють експериментальний по-люс і створюють першу групу собі подібних. І далі це продовжує розмножуватися. Повинен бути керівник, який має таланти, який візьме на себе відповідальність. Якщо ж цього всього не робити, то ми повернемося до того, що було.

- Якщо всі ці цінності, про які ви говорите, поставити в основу, то тут без Бога не обійтися.

- Звичайно. Виховання повинно бути релігійним, але релігія не повинна бути нав’язаною.

- Але тоді повинен бути вибір між світською і ре-лігійною школами. Але що тоді мирська школа?

- Вона теж повинна мати фундамент. Можна і тут будувати, але необхідно знайти деяку проміжну ланку. Релігія в школі не повинна бути обов’язковою. До речі, в державі так само. Тому що, це є щось інтимне, духовне, глибоке. Бог не пропагує себе і не займається агітацією. Можна давити людину релігійною іде-єю. А можна допомогти людині, щоб вона відкрилася назустріч. Так само, як навчити людину думати, працювати, любити – навчити людину слухати Вічного, слухати Слово Боже.

- А якщо в школи ввести викладання історії християнства?

- Звичайно, це добре. Але недостатньо. Хрис-тос сказав, що до старої оде-жі не потрібно пришивати нові латки. Але до нашої потворної осві-тньої системи яку латку не приший все даремно. Во-на цим не покращиться, школа не відродиться. Патологічно потворна структура школи, її необхідно змінювати. Потрібно глобально змінювати структуру, ситему. Повинна бути альтернатива. Звичайно, і школи існу-ють різні, і вчителі всякі у всьому світі. Але пови-нна бути можливість у тих, хто хоче своїй дитині дати гарну освіту. Тому схема така: 

1. Плюралізм школи.

2. Створення особливих експериментальних шкіл духовного, глибинного, інтелектуального і педагогічного рівня.

3. Використання закордонного досвіду і досвіду класичної традиції, релігійної, церковної і подібної літератури і практики.

Ось так воно все виглядає, і я впевнений, що іншого шляху немає. Дуже швидко цього не досягнути. Швидко мо-жна виростити телят, мух дрозофіл, але не дітей. З людиною все складніше і довше. Необхідно працювати.

- А що робити з цією величезною армією вчителів, що з ними робити?

- Питання абсолютно зловісне. Мені і шкода їх, бо вони теж є продуктом системи. Вони частково жертви цього закостенілого часу. Я би, наприклад, всім їм раніше часу дав пенсію. Але це від мене не залежить.

- Якщо до цього додати всі педагогічні інститути і викладачів звідти.

- В кінцевому рахунку суспільству це обійшлося б дешевше, якщо всіх звільнити. Не забути при цьому академії наук. Але цього ніхто, звичайно, робити не буде, це тільки розмови.

- А як визначити талант педагога?

- Інтуїтивно. Це не можна вирахувати.

- А що головне?

- Якщо людина любить дітей, розуміє їх і вони її розуміють. Якщо між ними існує якийсь зворотній зв’язок. Це вихідна передумова педагогічного таланту. Музикаль-ний слух визначити простіше. Є чіткі критерії. А тут це розмито, але до-свідчена людина визначити може. А ще повинна бути любов вчителя не тільки до дітей, але й до свого предмету. Це заражає, зачаровує. А коли він приходить на урок вже стомлений, розчарований, нічого йому вже не треба… Ди-тина це відчуває, як би вчитель цього не ховав. А діти зараз дуже прагматичні. Вони відчувають, вбирають із повітря цей утилітаризм, який нам вселили – продукт матеріалізму. Мате-ріалізм починається з філософських установок, а потім переходить в практику. І в кінці кінців чуттєве ма-теріальне стає головним, а інше непотрібне. Але це пом-ститься за себе, бо при такій установці лю-дина позбувається і матеріального. Така людина стає егоцентристом, погано працює, намагається урвати, украсти. Одним словом, це шлях до злочину, до падіння, розкладання. Бо коли ми говоримо про ідеали, ми говоримо про речі не матеріальні, не чуттєві. А якщо у світі нема нічого окрім матерії і сили і вона рухається в просторі, то тоді взагалі про що говорити? Які можуть бути ідеали? Ти наркоман – це процес. Ти злодій – це процес. Ти благородна людина – це процес. Це все процеси. Для всесвіту вони байдужі. Вони для нього мають одну цінність. Немає ні добра, ні зла. Тому що байдужа природа цього не знає. Мораль, заповіді потрібні тільки для людини, яка рухається в напрямку до Бога. А це людині необхідно, щоб, як мінімум, людиною залишитися.

Напевно, можна в підсумку висловити тільки банальне: написано як про наш час. А ще на відстані тих двадцяти з невеликим років можна побачити всі ті помилки, яких ми допустилися, ті шляхи, якими не пішли, те місце, в якому залишилися «занепадати і розкладатися». А в результаті маємо той напівфабрикат, від якого всі страждають: і вчителі, і учні, і батьки, і в цілому суспільство наше. . Ми практично залишилися без тієї освіти, на яку заслуговують вільні і цивілізовані люди. Тому нема чого й питати: чому ж нам так темно і безнадійно.

Підготував єпископ Володимир Мочарник