Олександр Мень – православний святий

Однією із перших важливих подій Апостольської Православної Церкви, було причислення до лику святих у вересні 2000 року протоієрея Олександра Меня, який трагічно загинув 9 вересня 1990 року. Отець Олександр своїм життям подав приклад, яким має бути пастир Церкви. Причини кризового стану Московської патріархії визначались ним наступним чином: «Обрядовір’я, обскурантизм, конформізм, неспроможність вдовольнити потреби народу, самовдоволення обмеженої касти жерців, яка з презирством поглядає на все «мирське», архаїчні форми побожності, відрив від Євангелія і Писання, спрямування людей до сурогатів віри …». Святий Просвітитель Олександр закликав: «Нагальним є переосмислення внутрішніх проблем церковного життя. Тут все взялось пліснявою». Отець взяв на себе апостольське служіння – натхненно, різноманітно і всілякими засобами проповідував Євангеліє людям, які не чули про Христа, або знехтували Ним.

Це служіння будувалось на численних дарах Божих якими він був наділений: дарі розуміння, дарі усного і письмового слова, дарі смиренномудрості, дарі миролюбства. Олександр Мень приваблював (його книжки й записані проповіді привертають увагу й до сьогодні) щирою вірою, відсутністю самовозвеличення і утримуваністю від нападів на будь-кого. Він наголошував: «Для мене віра, яку я сповідую, є Християнство як динамічна сила, що обіймає всі аспекти життя, відкрита для всього, що створив Бог у природі і в людині. Я сприймаю його не стільки як релігію, яка існувала на протязі двадцяти століть минулого, але як шлях у майбутнє». Значущою є думка отця, що з XXI століття «християнство тільки починається».

Отець Олександр загинув від руки вбивці по дорозі до храму, де мав відправляти службу Божу. Кращою пам’яттю про нашого святого покровителя буде продовження його справи християнського просвітлення, відкриття шляху до Бога новим людям, наповнення церковного життя духом свободи та любові у Христі.

Священносповідник Єрмоген Голубєв

Окрім отця Олександра Меня, Апостольська Православна Церква 7 вересня 2008 року на своєму Соборі прославила у лику святих архієпископа Єрмогена (Голубєва) як святителя і сповідника. 

Архієпископ Єрмоген (в миру – Голубєв Олексій Степанович) народився 3/16 березня 1896 р. в Києві. Його батько, Степан Тимофійович, був доктором богослов’я в Київській духовній академії та Київському університеті св. Володимира. Здобувши вищу духовну освіту та маючи монаший постриг, був призначений у число братії Києво-Печерської Лаври. Там він ніс послух у бібліотеці і був не лише вченим-монахом, а й людиною щирою та відкритою для спілкування. Його твердість по відношенню до неправди та готовність постраждати за істину здобули любов та повагу всієї лаврської братії. У 1922 р. він стає членом Духовного Собору Києво-Печерської Лаври і здобуває сан архімандрита. А у 1926 р. призначається її настоятелем.

У 1931 р. Лавру було закрито, а її 34-річного настоятеля з братією заарештовано й присуджено до розстрілу, який згодом було замінено на 10 років каторжних робіт. У 1953 році, возведений у сан єпископа, владика служив на різних єпархіях у Росії та в Узбекистані. На ці роки розгулу атеїзму і тотального контролю та утисків держави щодо церкви припадає самозречена праця єпископа (згодом архієпископа) Єрмогена із відстоювання прав Церкви. Листи, петиції до церковної влади і керівників Радянської держави мали за мету відновлення церковних канонів і громадянського законодавства щодо Церкви, які грубо порушувались. Так, наприклад, заява групи архієреїв 1965 року на ім’я патріарха Алексія I є чи не єдиною за всю повоєнну історію РПЦ. В ній, зокрема, було прохання терміново відшукати шляхи до виправлення ненормального стану в якому опинилось духовенство, коли церковний актив (т. зв. «двадцятки») ігнорував і практично усував настоятеля від керування життям парафії. Окрім того, владика Єрмоген, перебуваючи на Ташкентській та Середньоазіатській єпархії, не тільки перешкоджав закриттю храмів, а й ремонтував старі та будував нові, допомагав священикам, не боявся рукопокладати і призначати на церковні посади людей, які мали судимість за ст. 58 (контрреволюційна діяльність), порядкував єпархіальні фінанси, займався благодійництвом.

Всім, хто знав владику, він запам’ятався також численними випадками прозорливості, зцілень і чудотворень, своєю надзвичайною скромністю та смиренням. Репутація архієрея, що стійко протидіяв тиску влади, гуртувала навколо нього молодих священиків, які шукали шляхів поліпшення ситуації всередині Церкви. Із «Заявою», оприлюдненою владикою Єрмогеном та іншими єпископами РПЦ, та суспільними виступами 1960-х років пов’язують початок правозахисного руху в СРСР. Звичайно, такі дії архіпастиря викликали численні наклепи і скарги, особливо з боку партійних кіл, які тисли на Раду у справах РПЦ, а та в свою чергу – на Московську Патріархію.

Відтак небажаний і «незручний» архієрей був дочасно відправлений за штат у Жировицький монастир в Білорусії. Але й там владика не припиняв свою боротьбу за справедливість, до кінця життя не йшов ні на які компроміси – ні з світською, ні з церковною владою.

7 квітня 1978 року на свято Благовіщеня владика Єрмоген відійшов до Господа. Причиною смерті був серцевий напад. Церковна влада тривалий час не давала дозволу на перенесення тіла у Київ та заборонила будь які урочисті відправи по спочилому опальному архієрею. Тіло владики, за свідченнями очевидців, не тільки не зазнало тління, а ще виточило пахощі. Згідно із заповітом владики, його було поховано на Преображенському кладовищі поблизу Китаївської пустині на околиці Києва поряд з могилками братії Печерської Лаври. Похорон супроводжувався чудесними явищами і на його могилі відбувались численні зцілення хворих.

Відтак, обставини життя і сповідницького служіння архіпастиря Христового не тільки не перешкоджають, але й вимагають його прославлення. Що й здійснено.

АПЦ в її суспільному бутті

Реєстрація АПЦ була здійснена в травні 2004 року у міністерстві Юстиції Російської Федерації як централізованої релігійної організації за назвою «Об’єднання православних общин апостольської традиції». «Апостольська Православна Церква» - це самоназва цієї організації.
У багатьох прибічників Апостольської Православної Церкви, як колись и у архієпископа Єрмогена, є сумнів у канонічному статусі Російської Православної Церкви Московського Патріархату, відзначається несоборове походження її ієрархії. При цьому беруться до уваги документально засвідчені факти співробітництва її ієрархів із спецслужбами в період комуністичної атеїстичної влади, у тому числі й у справі боротьбі з релігією як такою разом з тим, на відміну від радикально-консервативних гілок альтернативного православ’я, Апостольська Православна Церква не бере під сумнів присутність благодаті у таїнствах, що здійснюються щиро віруючими священиками Церкви Московського Патріархату.
У своїх публікаціях Апостольська Православна Церква наголошує не на протиставленні власної структури московському патріархатові, а на необхідності викриття його вад із метою співпраці у ії внутрішньому відродженні, запровадженні громадської дискусії з найбільш болючих питань, скликанні Помісного собору, обранні законного священноначалія.
Апостольська Православна Церква виявляє свою толерантність щодо інших християнських конфесій. Зокрема, їй притаманна прихильність до західних християн, практика спільних екуменічних молитов і спів служінь з ними. На Соборі 2008 р. було затверджено «Декрет про міжцерковне співробітництво».
З метою залучення більш широких кіл мирян для допомоги Церкві у просвітницькій та благодійній діяльності, розроблені основні законотворчі документи і Статути Братств Св. Софії – Премудрості Божої та Св. Віталія.
У 2008 р. декретом собору були ухвалені рекомендації по Літургійній реформі, спрямовані на те, щоб, враховуючи літургійний досвід ранньої Церкви, зробити літургійні форми більш зрозумілими і зверненими до сучасної людини в умовах сьогодення.

Організаційна структура АПЦ

З 2003 року Предстоятелем Апостольської Православної Церкви є Високопреосвященнійший Віталій, митрополит Московський та руський. При Церкві діє Священний Синод, секретарем якого довгий час був протоієрей Гліб Якунін.

 

Стефан (Негребецький), митрополит Київський і всієї України	Віталій (Кужеватов), митрополит Московський і Руський

.
Громади АПЦ існують у багатьох містах Росії, у Бурятії, Литві, Швейцарії, Німеччині, США, Білорусі.  Деякі громади легалізувались шляхом повідомлення про своє існування органів державної адміністрації (як, наприклад, Київська, що існує з 2007 року). Громади діють також на півдні України, деякі знаходяться у стані формування.
В АПЦ, як і в ранньохристиянський церкві акцент робиться більшою мірою на проповіді Євангелія, ніж на утвердження «земних» аспектів церкви. Тому сьогодні для молитви використовуються придатні приміщення, взяті в оренду, домові церкви, або приміщення інших християнських конфесій по домовленості.

АПЦ – відкрита до діалогу і шукає братніх стосунків з іншими конфесіями. На сьогодні встановлено євхаристичну єдність з Цервою Святої Віри Східних Християн(Колумбія) та з Українською Автокефальною Православною Церквою у Мексиці. На рівні особистих контактів ієрархія АПЦ має численні дружні стосунки з єпископами і священиками УГКЦ та УПЦ КП.
Слід зазначити, існування АПЦ сприймається неоднозначно, особливо з боку консервативно налаштованих прибічників так званої «канонічної церкви» Московського патріархату. У 2009 р. видавничим відділом АПЦ видано «Збірник нормативних документів», які висвітлюють ії вчення і діяльність. В окремих видавництвах видані богословські праці і проповіді митрополита(2007-2013) Віктора (Веряскіна): «Евангельские проповеди», Симферополь, 2008, «Приди перед зимой», Киев, Обитель, 2005, «Введение в круг священных времен. Популярное богословие», Киев, Обитель, 2006 – 2009. У різний час були видані праці прихожанина АПЦ відомого історика церкві й публіциста Л. Регельсона «Трагедия Русской Церкви. 1917 – 1945 гг.» (1977г.), та «Земля Адама»(1997 г.), а також збірник статей о. Гліба Якуніна. Книги митрополита(2013-2015) Олега (Ведмеденка) "Нехай буде воля Твоя", "Ключ Давидів", "Смак Благодаті", "Іще ніч ...".
При підготовці священнослужителів враховується вже наявний досвід у кандидатів душпастирської роботи, широкий світогляд, обізнаність з основами богослов’я. Бажаючі проходять очні та заочні курсі з богослов’я та інших церковних дисциплін.

Згодом буде внесена інформація про історю АПЦ в Україні з 2015 р.