Слово Митрополита

Останнім часом в Росії лунають виступи Путіна і патріарха Кирила щодо української політичної церковної проблеми. Стався розрив Москвою молитовного єднання з Царгородом та організації анти-царгородської православної коаліції, що увібрала такі церковні московські сателіти: польську, білоруську, молдавську та сербську. За цим чиниться тиск і на інші церковні структури. Сьогодні говоритимемо про церкву, як про політичний фактор, як про об’єднання людей за принципом віросповідання (не, як шлях до спасіння та духовного вдосконалення, спілкування з Творцем,  не, як основи організації духовного життя людини, нації, людства). Церкву Христову та її глибинну сутність, проблематику, життя – кращі теологи досліджували протягом століть. Але про це говоритимемо пізніше. Сьогодні ж торкнемося лише церкви, як політичного фактора, яка завжди була інструментом імперій для духовного поневолення народів. Бо чия влада духовна – того, в решті решт, буде і влада політична та економічна.

Москва як імперія східного ординського деспотичного зразка, чудово розуміла ці речі і завжди намагалась поставити себе в центр світового православ’я(«Москва – Третій Рим четвертому не бывать» !!!). Москва не третій Рим, Москва – другий Вавилон, всесвітня блудниця разом з своїми царями, імператорами, диктаторами «від Рюрика до Путіна». Хоча Рюрика вони вкрали з історії іншого народу, як і багато чого іншого. Не лише церква, але і вся ідеологічна культура московщини спиралась на зневагу до сусідів, підступність, жорстокість, лицемірство і це знайшло свій вираз і в літературі, і в тому що стало «народною творчістю», — знову таки велика і широка для дослідження тема. Дикість звичаїв цього монстра засвідчує лише той факт, що протягом століття два різних московських царя убивають власних дітей, при чому Петро Романов піддає власного сина страшним тортурам, і після його збиткування над церквою і народом він у московську історію ввійшов, як Петро Великий,  тепер уже й аеропорт найменували його іменем. Вони і сьогодні чіпляються за свою сфальшовану історію, вкрадену в інших народів, як вош кожуха.

Київський Майдан почав серйозний шлях на вихід України з московського духовного і ідеологічного ярма, ради цього мільйони людей підтримали Майдан в усьому світі. І тому саме під час Майдану, реагуючи на зневагу московських попів до пам’яті загиблих патріотів, ми поставили питання про необхідність зняття з реєстрації в Україні церковної структури московського патріархату і перейменування її на її властиву назву, як структури ворожої ідеї української духовної свободи. Більше того ми звернулись до Вселенського і східних патріархів з пропозицією припинити молитовне єднання з московським патріархатом, як з антихристиянською структурою. (Відмова архієреїв московського патріархату від участі в об’єднавчому соборі не зважаючи на запрошення Вселенського патріарха продемонструвало це твердження).  Нажаль нас тоді не почули, але історія невмолимо прирекла імперську ідеологію на загибель. Тому будуть мінятися і церковна політика, і церковні стосунки, — краще пізно ніж ніколи. Виходячи з сказаного: денонсація вселенським патріархом акту 1686 року, легалізація київського патріархату і намір надати Томос про незалежність українському православ’ю є однозначно факторами знаковим і позитивними. Маємо віддати належне президенту і парламенту що доклали необхідних зусиль у цьому напрямку.

Томос по суті знаменує вихід з поля духовного ідеологічного московського рабства.

Отже Москва репетує, а Україна чекає на Томос. Так що політичний аспект справи цілком позитивний. Але без ложки дьогтю бочка меду неповна, 400 років московського панування не минуло без сліду, Москва спотворила внутрішньоцерковні стосунки в Україні і вихолостила її діяльність, як Церкви Духа Святого у власному значенні цього слова. Вивіску на поїзді поміняти легко, а от розвернути його рух в інший бік значно складніше.

З нами Бог! Ми не будемо витрачати зусиль щоб з берегів Дніпра комусь погрожувати або на чужих землях будувати міста «на зло надменному соседу». Замість цього ми докладемо всіх зусиль на розчищення завалів від постімперського ідеологічного сміття і на оновленій землі будемо будувати духовну Україну.

Тому нас чекає величезна робота по перетворенню Православної Церкви у форпост духовного і культурного відродження нації, організації її духовного, і культурного навчання, і спрямування зусиль на соціальну справедливість і соціальне служіння.

Митрополит АПЦвУ Стефан(Негребецький). 02 січня 2019 року.

Попередній матеріал "По гарячих слідах 1".

Наступний  матеріал "По гарячих слідах 3".