Стефан, митрополит Киевський та всій України

Я вважаю знаковою подію засідання на минулому тижні священного синоду так званої української церкви, що відбулося 3 квітня. Заява складається з 10 пунктів досить просторих і як на погляд авторів, з розрахунку на те що читач не знає ні канонічного права ні фактичної церковної історії, ця заява начебто і переконлива. Але всяку картину та явище тоді ми зможемо оцінити адекватно, коли ми правильно виберемо систему координат, систему відліку для даної задачі.

Так от я сьогодні закликаю у історії вибирати для критерію оцінки точки відліку які б спиралися на право і совість; тобто закони створюються опираючись на конституцію, а не конституцію створюють під закони які людина придумала. Сьогодні дуже багато апелюють до апостольських правил, але сьогодні цікаво поставити питання - чи хто з апостолів складав ці правила які названі апостольськими? А якщо вже торкнемося апостолів, то згадаємо як звертається до верховних апостолів Шевченко: «Як ми здрібнили як понівечили проголошену вами просту, прекрасну, світлу  істину». Так от та проста істина яку нам Господь дав через апостолів, вона є принципом, точкою відліку і зафіксована у Євангелії. А так звані канони створювалися протягом століть виходячи з тієї соціальної функції, яку чекали від церкви насамперед імператори, і будівництва церкви - як структури для укріплення імперської влади.

Сьогодні говоритимемо про церкву, як про політичний фактор, як про об’єднання людей за принципом віросповідання (не, як шлях до спасіння та духовного вдосконалення, спілкування з Творцем,  не, як основи організації духовного життя людини, нації, людства). Церкву Христову та її глибинну сутність, проблематику, життя – кращі теологи досліджували протягом століть. Але про це говоритимемо пізніше. Сьогодні ж торкнемося лише церкви, як політичного фактора, яка завжди була інструментом імперій для духовного поневолення народів. Бо чия влада духовна – того, в решті решт, буде і влада політична та економічна.

Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленнії поклони
За кражу, за войну, за кров, —
Щоб братню кров пролити просять,
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!.
«Кавказ» Т.Г. Шевченко

Ці слова великого Кобзаря щоразу приходять на ум, коли бачиш всю діяльність Московського патріархату. Тому ми мали достатньо підстав, коли у 2014 році вимагали змінити його назву в Україні, знявши з реєстрації. Тому що назва «Українська церква» дезорієнтувала віруючих і давала можливість цій омелі на дереві український духовності шкодити самому дереву, виснажуючи його соки.  Що ж стосується взаємин Руси і Московщини, то треба починати з тисячолітньої історії, коли Андрій Суздальський нищив Київ, і закінчуючи сьогоднішнім днем. Треба взяти до уваги що ми маємо сьогодні колосальну проблему в існуванні в Україні «п’ятої колони». Це дуже добре, що пройшов Собор, що екзархи Вселенського патріарха були на цьому Соборі. Що нарешті названо речі своїми іменами з деяким запізненням. Але за все доводиться платити і ми платимо за те сьогодні, що в 1992 році ми не помітили як по суті знищили автокефальну православну церкву, яку тоді очолював патріарх Мстислав. Якщо у 1990-х роках догоджали партноменклатурі і так формували церкву, то вона не стала українською по духу і сьогодні нам треба думати про те, щоб церква була українською не лише за реєстрацією, а щоб вона була українською по духу і православною за традицією. Отже, хата має бути своя, яку треба толокою будувати, і державність - своя і духовність - своя і її берегти має своя Церква.