Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленнії поклони
За кражу, за войну, за кров, —
Щоб братню кров пролити просять,
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!.
«Кавказ» Т.Г. Шевченко

По гарячих слідах.

Ці слова великого Кобзаря щоразу приходять на ум, коли бачиш всю діяльність Московського патріархату. Тому ми мали достатньо підстав, коли у 2014 році вимагали змінити його назву в Україні, знявши з реєстрації. А разом з цим ми закликали патріархів Східних Церков припинити молитовне єднання з Московським патріархатом. Нажаль нас тоді не почули. Кажуть краще пізно, ніж ніколи. І сьогодні український парламент переконливою більшістю прийняв закон про те, щоб ця по суті антихристиянська структура взяла властиву їй назву. Тому що назва «Українська церква» дезорієнтувала віруючих і давала можливість цій омелі на дереві український духовності шкодити самому дереву, виснажуючи його соки.

Сьогодні  три години поспіль не то «його  високопревосходительство» чи то вже «його величество» Путін (ну в Україні в нього є інше ім’я достатньо широко відоме) - тому можна казати що «його падлючество» - три години лило слину, лило бруд, підкидало лайно і  аналізувати всі ці пасажі не варто тому що треба згаяти дуже багато часу - але все це зводилося до одного: «какая великая Москва и какие все подленькие в происках против Москви». І воно навіть зауважило, «что вот, к сожалению, в восточно-европейских странах имеет место русофобия, а для чего?» - питає Путін. А ми скажемо - не для чого, а чому? А тому, що Москва від самого свого народження своїм свинячим рилом підривала незалежність і самобутність усіх своїх сусідів. Починали з Рязані, Твері, нищили Новгород Великий, посувались далі, далі на схід, захід, південь, північ. Куди тільки можна. Куди тільки можна було поставити московський чобіт з смердячими онучами, кругом він ставав, і тому виникла до московітів ненависть і презирство і в прибалтів, і в поляків, і в словаків, і у всіх хто мав нещастя ближче з ними познайомитися.

Що ж стосується взаємин Руси і Московщини, то треба починати з тисячолітньої історії, коли Андрій Суздальський нищив Київ, і закінчуючи сьогоднішнім днем. Сьогодні Лавров, а за ним і інші, заявляють про те, що президент України задумав чергову провокацію проти Росії. Вони бачте знають, що задумав президент України, а тим часом стягують війська до українських кордонів. Весь світ знає, що відбулося біля керченського мосту коли вони захопили українські кораблі. Але весь світ говорить одне,  Москва говорить інше - всі не в ногу тільки Москва в ногу.

Треба взяти до уваги що ми маєм сьогодні колосальну проблему в існуванні в Україні «п’ятої колони». Це дуже добре, що пройшов Собор, що екзархи Вселенського патріарха були на цьому Соборі. Що нарешті названо речі своїми іменами з деяким запізненням. Зараз важче бути боротися з цією «п’ятою колоною», коли вони вже «преследуемые, притесняємые». Сьогодні Путін розповідає, що «украинская православная церковь абсолютно полностью была независима от Москви, они только поминали Московского патриарха». Але ми прекрасно пам’ятаємо як, коли Україна почала автокефальний рух,  незважаючи на протести українців, Московський патріарх Алексій ІІ прорвався у Софійський Собор, де вручив таку «фількину грамоту» про «независимость в управлении». Тому що достатньо було на Соборі 1-3 листопада 1991 року прийняти рішення «просить у патриарха Московского и епископата росийской православной церкви полную каноническую автокефалию», як уже предстоятеля Української церкви примушували зректися посади. Мені тільки сьогодні не зрозуміло, чи тоді от цей предстоятель не розумів, що не можна просити у Москви, щоб вона надала те, чим вона сама не володіє. Як Москва, московська церква могла дарувати повну канонічну автокефалію, коли вона сама її канонічної не мала. Вони сьогодні називають себе канонічною православною церквою, в той час як сама вона утворена всупереч канонам і апостольським правилам.

Але за все доводиться платити і ми платимо за те сьогодні, що в 1992 році ми не помітили як по суті знищили автокефальну православну церкву, яку тоді очолював патріарх Мстислав. Це було зроблено при «зворушливій єдності» московський агентури, українських колаборантів і бувшого компартійного істеблішменту (дивись заяву патріарха Мстислава президенту Кравчуку, голові верховної Ради Кучмі, генеральному прокурору Шишкіну від 24 грудня 1992 року). Подробиці хай вивчають історики, а зацікавлених ми можемо направити до документів: «Голос Православ’я», «Православний Вісник», «Голос України»^*. Там все залишилося, все там є. Історія не зникає, вона є. Треба робити роботу над помилками, якщо не хочемо робити помилки на перспективу.

Якщо у 1990-х роках догоджали партноменклатурі і так формували церкву, то вона не стала українською по духу і сьогодні нам треба думати про те, щоб церква була українською не лише за реєстрацією, а щоб вона була українською по духу і православною за традицією. Ми повинні взяти до уваги, що християнство прийшло на Русь ще коли Русь і Руссю себе не називала. На Причорномор’ї воно було вже в перші століття і тут є дуже стара християнська традиція, православна традиція, апостольська традиція. От саме її треба відновити. Наше християнство стародавніше, ніж навіть Константинопольський патріархат, тому що  коли церква стала офіційною в Візантійській імперії, коли вже була побудована Візантія, аж тоді візантійський єпископ став першим по честі. А на Першому Вселенському соборі він ще не був першим по честі, хоча єпископи з Причорномор’я там вже були. Тому треба не забувати що стосунки між Києвом і Візантією, Києвом і Москвою завжди були непростими, ніхто не хотів могутності Києва, ніхто і сьогодні крім українців не хоче могутності, процвітання, духовної досконалості українського народу а разом з тим і його держави.

Ми почали зі слів Шевченка, ними сьогодні і закінчимо: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля. Нема на світі України, немає другого Дніпра …»

Отже, хата має бути своя, яку треба толокою будувати, і державність - своя і духовність - своя і її берегти має своя Церква, яка в перспективі має бути Апостольською Православною церквою.

Митрополит АПЦвУ Стефан(Негребецький). 21 грудня 2018 року.


Наступний матеріал "По гарячих слідах 2".
 

^*
1. Голос України, № 81, 5 травня 1993 року. «КОЛИ ЗАКОННИКАМИ СТАЮТЬ ФАРИСЕЇ».
2. Голос України № 209, 31 жовтня 1992 року. «НЕ ПРИНОСИТЬ ТРУХЛЯВЕ ДЕРЕВО ДОБРИХ ПЛОДІВ».
3. Українське православне слово, № 4 – 5, 1992 року. «З ОСТАННІХ НОВИН».